Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Веселилися в містечку атракціонів, купались у відкритих басейнах, їли, пили й пускали кораблики, катались на конях і верблюдах, пускали феєрверки, без утоми бажали молодим любові та процвітання. Кожен знаходив собі співрозмовників: Олександра зібрала навколо себе середніх розмірів юрбу й просвіщала гостей про горезвісний проект «Рейтинги». Ярина роздаровувала керамічні прикраси і взяла перший приз, стріляючи з лука в яблука на мотузочках. Віталько незабаром десь зник з двома-трьома такими самими пацанами. Лерка розважала розмовою тата й маму, які спеціально заради онукового весілля прилетіли з Індії, де вони тепер жили. Дарина блукала серед юрби з царственим смутком на лиці; Костя прикинувся хворим і не прийшов. Сашко…

«Якого чорта? — запитав тоді Кім. — Навіщо виносити на публіку? При тому, що Даринка його покинула, і майже напевно ніколи не простить?» — «Ти його адвокат? — поцікавився Сашко. — Чи, може, ти Пандемів адвокат?»

«Ну що тобі треба від Пандема?» — втомлено спитав Кім.

«Я чоловік, — Сашко неприязно посміхнувся. — Мужик. З яйцями. Тому, коли бачу чудовисько, то думаю, як його вбити. Якщо бачу бога, то думаю, як його скинути. Я завжди ненавидів попівські казки і людей-овець».

— Кіме?

Він здригнувся. Сашко, про вовка помовка, виявився в нього за спиною. Оце дивина, Кім думав, що він так і не підійде.

— Є розмова, — сказав Сашко, напружено всміхаючись. — До тебе. Як до почесного пандемознавця.

Трирічний хлопчик Рома Каманський будував місто з піску. Віддалеки верещали, з’їжджаючи з гірок, ганяючи на велосипедах і поринаючи у фонтани, малолітні Ромчині родичі, друзі родичів і діти друзів родичів, — не захоплюючись загальними веселощами, Рома викладав з сірників вулиці, зводив будинки з круглими вікнами, устромляв палички-світлофори та бурмотів під ніс, і не помітив діда, Андрія Георгійовича Каманського, котрий підійшов і зупинився в нього за спиною.

— Ромчику?

Хлопчик обернувся.

— Давно не бачилися, — ніяково пожартував Андрій Георгійович. Вони й справді не бачились досить давно: якщо не брати до уваги сьогоднішнього весільного ранку та позавчорашнього метушливого дня, вони не бачилися два з половиною роки — дід пам’ятав онука дитиною, онук пам’ятав діда м’якою розпливчастою хмарою, голосом у слухавці та людиною на фотографії.

— Що робиш, Ромчику? — запитав дід.

— Граюся, — тихо відгукнувся онук.

Дід опустився поруч напочіпки:

— Це місто? А ти будівельник?

— А я Пандем, — пояснив хлопчик. — А вони, — він провів рукою, позначаючи невидимих мешканців піскового поселення, — мої люди. Я з ними говорю.

— А-а, — сказав дід після паузи. — А я тобі хотів от що…

І він, порившись у великій кишені м’якої несвяткової куртки, вийняв книжку з малюнками — досі дуже яскравими, хоч книжку колись було куплено на подарунок трирічному Кімові Андрійовичу.

Дід боявся, що Рома кивне й повернеться до будівництва, але Рома зацікавився. Обтрусив руки від піску, мимохідь витер долоні об штанці; дід сховав книжку за спину:

— Ні, так не можна, треба руки помити, це ж книжка… Ходімо помиємо руки, ти візьмеш апельсин чи яблуко, і я тобі почитаю.

— Я й сам умію, — сказав Рома.

— Е-е-е, — дід кашлянув. — Знаєш, я теж сам умію, але іноді люблю, щоб мені почитали. Це цікаво. Спробуймо?

Рома подумав — і кивнув. Схилившись над своїм містом, щось пробурмотів невидимим маленьким людям, піднявся з колін і пішов за дідом до рукомийника, а потім — до білої лави під кущем бузку.

— В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт, — почав дід. — Коли мельник помер, сини його поховали й почали спадщину ділити.

Онук слухав, переводячи здивований погляд з картинки на дідове лице — і знову в книжку. Дід читав виразно, натхненно, Рома мовчав і слухав, лице в нього було зосереджене.

«Пандеме?»

«Що, Андрію?»

«Він говорить з тобою?»

«Так. Він не може зрозуміти, чого вони вмирають».

Андрій Георгійович затнувся й перестав читати. Рома сидів тихо.

— Де? — тихо спитав дід.

«Коли мельник помер, сини його поховали», — процитував Пандем.

— Розумієш, Ромчику… — почав було дід.

— Розумію, — хлопчик кивнув. — Мені Пандем уже пояснив. Це було в давні часи, коли люди вмирали просто так.

Під бузком стало тихо. На галявинках сміялися й розмовляли: гості розбрелися по парку, розважаючись хто як міг. На невидимому за деревами озері скрипіли кочети.

— Ну, вони не просто так умирали… — почав Андрій Георгійович.

Рома зітхнув:

— Знаєте, діду… Це не дуже гарна казка. Вона гарна, так. Але вона неправильна. Мені Пандем розповідає краще.

Олександра Андріївна Таміленко вічно опинялася в центрі уваги. Вона не докладала для цього зусиль, але й не журилася таким становищем: вона просто була в центрі уваги, легко й природно, мов жук на листку подорожника.

Її програма «Рейтинги» процвітала ось уже кілька років. Незабаром після остаточного воцаріння Пандема стався сплеск так званої творчої енергії: усі, хто непогано малював у дитинстві, писав повісті у шкільних зошитах чи співав хором на іменинах та на весіллях, тепер одержали можливість донести своє таємне до мільйонів потенційних цінувальників, і все це ринуло повінню, і в тій повені якось одразу потонули всі міри, ваги й критерії. За неписаним законом автор, хай би як він про це канючив, не міг одержати від Пандема ні похвали, ні осуду: шукай тих, хто в