Пандем - Марина та Сергій Дяченко

келихи перекинулися, свічник упав, і свічка погасла. У зелених Агатиних очах спалахнули правильні вогники; Костя м’яко перекинув крісло разом з сидячою в ньому жінкою, перекинув на спинку, у глибокий персиковий килим. Агата спробувала було вирватися — Костя не дав; вона майстерно зображала непокору й страх, але в глибині очей горіли, наче зелені світлофори, ті самі правильні іскри, ті самі, ті…

Костя нахилився до її губ — і взяв у неї з рота ароматну грудочку теплої й клейкої смоли.

— Рішучіше, — прошепотіла Агата. — Ти ж… — і додала слово, від якого Костя утробно заричав, улещений.

Грудочка смоли випала на оголені вже на ту мить Агатині груди, потягли за собою ниточку в’язкої слини. Костя знову загарчав; Агатині коліна, обтягнуті візерунчастим шовком, здавалися лобами прикрашених циркових слонів. Стегна її були білі й круглі, наче риба лосось.

— Пандеме! — кричала Агата. — Пандеме!

Костя знав, що одне усвідомлення того, що на неї дивляться, здатне довести її до екстазу.

І він увійшов у роль ґвалтівника. Він ум’яв жертву в персиковий ворс, ніби в шкіру ведмедя біля палаючого багаття; Агата стогнала жалібно й жагуче, плакала й кликала Пандема у свідки. Костя рвав на собі одяг; і в цей самий момент — кров бухала у вухах, волосся прилипло до скронь — у Костиковій голові пролунав тихий голос: «Дарина про все здогадалася. Щойно».

* * *

— …Говори, — сказав Сашко. — Можеш дивитися в камеру, можеш не дивитися. Відповідай: ти давно був знайомий з цією жінкою?

Костя здавався мокрим, хоч був сухий. Світле волосся потемніло й поріділо. Пухнасті вії кліпали безпорадно й винувато:

— Я визнаю свою помилку. Я помилявся.

— Скільки років ти з нею зустрічався?

— Майже сім років, — Костя перевів дух. — 3 перервами. Я розставався з нею, ми не бачилися цілими…

— Сім років, — Сашко обернувся на камеру. — Сім років Пандем знав, що відбувається, і нічого не вчинив, щоб що-небудь змінити.

— Чекай, — слабко запротестував Костя. — До чого тут Пандем…

— Цінність, якою завжди вважалася нормальна людська родина, втрачено безповоротно. Так, ця цінність зазнавала лихоліть — що тут приховувати, ми самі жертвували нею… щоб знову до неї повернутися. Професія повії могла приносити прибуток, проте в глибинних шарах суспільства, у консервативних колах, у народних, я не боюся цього слова, колах, бути повією завжди вважалося ганебним… Що тепер?

Сашко витримав ефектну паузу — три секунди — і махнув рукою операторові. Обернувся до Костика:

— Усе. Вільний. Дякую.

Костя хотів щось сказати, але розгубився. Побрів до виходу зі студії; Сашко забув про нього. Він бачив програму цілісно; він давно виношував цю ідею, і матеріал був знятий заздалегідь, а тут дуже до речі нагодилася історія з Костиковими зрадами. Умовити Дарину на інтерв’ю поки що не вдавалося; поки що. Сашко був упевнений, що й до її серця знайде доріжку і що програма вийде сильна. Після цих його слів — «Що тепер?» — піде матеріал, знятий у десятках публічних домів, одкровення замаскованих відвідувачів — мозаїка на місці обличчя заворожує глядача… Усі ці сінники, палаци, басейни з гротами, весь цей розкішний притулок найвитонченішої розпусти… Чоловіки, можливо, просто перезирнуться, зате жінки — так, Сашко розраховував на жінок, вони були адресатами цієї програми…

Він зупинився на півдороги зі студії у свій кабінет.

Мороз пішов по спині. Луна давнього сну.

— Ти мене не залякаєш. Ти — мене — не залякаєш. Якщо буде треба, я поставлю камеру у своїй спальні, зніму себе в кошмарі й пущу в ефір — з відповідними коментарями…

«Я тебе не чіпаю. Ти сам згадав».

— Що з вами, Олександре Максимовичу? — злякано спитала дівчинка-асистент.

Розділ тринадцятий

Кім розглядав малюнки старшого сина.

Їх було багато — Ярина збирала ретельно, починаючи з найперших, дбайливо складала в альбом, і тепер Кім міг на власні очі спостерігати, як міцніла Віталькова рука й розвивалося уявлення про світ. Якщо в три роки він малював двох чоловічків — одного на полі серед кривеньких ромашок, а другого над його головою, то в останніх малюнках уже можна було впізнати знайоме лице з високими вилицями, запалими щоками, з піднятими куточками рота.

Пандем, як його бачить Віталько.

Оце ліс. Ретельно виписано всі відомі художникові породи дерев. З кожного стовбура дивиться одне й те саме лице — вгадується в обрисах кори, в чорних мітках на білій березі, у розташуванні сучків. Ярина має рацію — хлопчик талановитий. І вчителька музики каже те саме…

Оце місто. Стрічки магістралей, кольорові тіні машин, люди з усмішками на обличчях, діти з м’ячами, з квітами, зі шкільними сумками. Над усім цим — схилене обличчя. Теж упізнаване. Віталько малював його тисячу разів: Пандем у вікні, Пандем на екрані телевізора, Пандем у дзеркалі і, як втілення потаємної мрії — Пандем, обійнявшись з самим Вітальком, Віталько в Пандема на плечах…

Усього на кількох малюнках Кім виявив себе, Ярину й Романчика. І майже скрізь вони стояли, завмерши, ніби позуючи, взявшись за руки, всміхаючись.

«Він сприймає вас з Яриною як частину самого себе».

Кім зітхнув.

* * *

Святкували голосно й весело. За десять років колишні весільні ритуали встигли змінитись на нові, а оскільки молодий і молода були ще, по суті, підлітки, то й веселилися наче на дитячому дні народження, а не на весіллі, як його пам’ятав Кім. Шурко і його майбутня дружина Віка поназапрошували всіх своїх однокласників та однокурсників, сусідів, приятелів і просто знайомих; опівдні відбувся власне обряд — молоді зійшли на мальовничий пагорб, укритий білими квітами, по черзі вимовили формулу