Пандем - Марина та Сергій Дяченко

«Твоя мама вважає, що я тобі потураю».

— А ти їй скажи, що я вже сплю.

«Знаєш, що буває з брехунами?»

— Що?

«Жарти закінчились, Іванно. Кроком руш під душ — і в ліжко».

Костя Олененко сидів за низьким столиком у ворсистій м’якій кімнатці. Усе тут було ворсисте й м’яке: килим, штори, широке ліжко; на оксамитовій скатертині ніжно-персикового кольору стояли повні вологи келихи, і від фігурно розрізаних фруктів здіймався відповідний моментові аромат.

Після появи Пандема Костя не зраджував дружину майже три роки — три довгі болісні роки, сповнені сорому й сумнівів. Усе змінилося після зустрічі з Агатою — тією самою, що сиділа тепер навпроти, пожовувала грудочку смоли з жовтогарячого пакета (жовтогарячий колір на пачках сигарет і блоках жуйки попереджав про можливу наркотичну дію) і блаженно мружилася на вогник ароматичної свічки.

Десять років тому Агата була звичайною сімнадцятилітньою повією. Її звали Зойка, і вона була впевнена, що тільки важке життя й потреба годувати себе привели її в це жахливе місце — на панель.

Тоді Костя не був з нею знайомий. Тоді в нього була Мишка, приємна дівчинка-студентка, до якої він їздив у гуртожиток, поки дружина думала, що він переганяє машини або перебуває в діловому відрядженні, або ще щось.

Прийшов Пандем, і необхідність заробляти на життя найдавнішим способом відпала. Зойка-Агата вступила в якийсь технікум, але творче навчання для добра людства перестало цікавити її вже на другий тиждень. Вона намагалася стати танцівницею, співачкою, вихователькою, наїзницею, фотографом, модельєром; усі професії незабаром їй набридали, і з несподіваною тугою пригадувалися ті дні, коли в коротенькій спідничці й у високих чоботях вона стояла на узбіччі жвавої траси, крижаний вітер проймав її крізь колготки-«сіточку» до самих кісток, а попереду була невідомість: заплатять — не заплатять, поб’ють — не поб’ють…

Тоді Костя теж не був з нею знайомий. У його житті настала понура «післепандемна» пора — фізична близькість з дружиною була «обов’язком», хоч і «подружнім», а податися за хвацькою довгоногою дівчиною на вулиці не дозволяв сором. Костя соромився Пандема!

Як може він зрадити дружину в чужій присутності? Нехай безтілесній, але при тому не менш явній, всюдисущій? І як потім він повернеться додому, почне брехати дружині, а Пандем у цей час слухатиме — й мовчатиме? Його мовчання буде наче кришка каналізаційного люка на плечах, Костикові нерви не витримають, він у всьому зізнається Дарині… А Дарина…

Тим часом Зойка-Агата зустріла давню подружку, з якою разом колись мерзли на узбіччі кільцевої. Подружка була свіжа й задоволена життям; за ті кілька років, що вони не бачилися, подружка вивчилася грати на лютні й співати, танцювати етнографічні танці, створювати букети, сервірувати стіл, в’язати язиком морські вузли, вести вишукані бесіди і ще багато чого навчилася. Тепер вона працювала вдома, приймала чистих і ввічливих клієнтів, творчо трудилася для добра людства й була цілком задоволена життям.

— А Пандем?! — запитала вражена Зойка.

Подружка всміхнулася так таємничо, що Зойка їй знову позаздрила:

— А Пандем… Ти знаєш, це навіть у кайф. Це ренесанс якийсь, чесно.

Зойка була вражена, як багато нових слів знає її колишня подруга, яка ще досить недавно висловлювалась винятково матюками.

Ця зустріч змінила її долю. Через кілька місяців у неї теж була ворсиста й м’яка кімната, і візити перших клієнтів навчили її слову «ренесанс». Усе, що відбувалося на величезному ліжку під балдахіном, відбувалося тепер наче привселюдно — Пандем спостерігав за нею, Пандем бачив її зсередини й зовні, і сама ця думка робила відчуття стократ гострішими.

Отоді-то Костя з нею й познайомився.

Вона переконала його, що те, що він вважає зрадою, насправді ніяка не зрада. Що це гра, звичайна гра, на яку має право будь-який чоловік — і особливо Костя, натура артистична й темпераментна. І вони справді гралися: всі ці розмови за круглим столиком, усі ці жести, погляди, напівнатяки не дозволяли йому розслабитися ні на хвилину. Щоразу йому доводилося завойовувати її заново, щоразу він вимотувався, вгадуючи правила нової гри, і тим солодшим виявлявся смак перемоги.

Він її кидав. І знову вертався. І знову кидав, клявся собі й Пандемові, що більше ніколи…

Вона не приховувала, що в неї бувають й інші гості. Костя прощав.

— Я люблю Даринку! — доводив він Пандемові, замкнувшись у ванній і пустивши воду. — Я не можу її покинути! У мене дитина… Не кажи їм, будь ласка! Даринка… не зрозуміє. Іванка… Ти зруйнуєш сім’ю. Я їх люблю. Агата — то геть інше… Якби ти був мужиком — ти б мене зрозумів!

— Питання в тому, як на це подивитися, — бурмотів він у тій самій ванній трохи згодом. — Це пережитки дрімучого уявлення про те, як і з ким треба жити чоловікові. Чого я повинен почуватися винним? Що, Даринці погано? їй добре, я її люблю, вона це знає. Аби тільки вона не дізналася…

«Вона дізнається рано чи пізно, Констанц. І справді не зрозуміє».

— Ти ж не хочеш, щоб нам усім було погано? Ти ж нас любиш? Тоді чого не зробиш так, щоб Даринка не дізналася? Простеж за цим, це просто, просто не допускай до неї зайвої інформації, хіба тобі важко? Мовчання — золото… І всім буде добре.

«Констанц… Ти можеш чинити як хочеш. Але май на увазі, що Дарина довго не прощатиме. Можливо, не простить ніколи».

— Ти все-таки подумай над моєю пропозицією, — казав Костя й скоріше запихав усю цю розмову якнайглибше в пам’ять — щоб не думати про дурне.

…Агата потяглася. Музика з багатьох динаміків, захованих під драпіровкою стін, стала голосніша; Костя знав, що сьогодні вона хоче від нього не так ніжності, як пристрасті, не так обожнювання, як дикої чоловічої агресії. Він став на стіл —