Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Утома. Боже, як вона втомилася. Костя зі своїми відрядженнями… Йому все одно, йому завжди на все наплювати… Іванка, яка не бажає нікого слухатися… Точніше, слухається тільки Пандема… І ще Світлана Титівна, скоріше 6 вона вже вмерла, клятий тягар…

Дарина здригнулася й розплющила очі. Машина йшла рівно, наче по воді, вогнів навколо стало більше — наближався центр.

Про що вона оце щойно подумала?! Вона подумала — добре було б, якби Світлана Титівна…

Господи! Та вона ж, Дарина — порядна людина! Як вона могла…

Аби ніхто не чув. Мало що стукне в голову втомленій жінці. Подумала й забула, вона ж єдина не покинула бабусю, провідує її двічі на тиждень, хоч дорога в один кінець забирає майже півдня…

Вона ляснула по панелі, наказуючи машині зупинитись коло узбіччя. Біг вогників сповільнився; швидкість стікала з краплиноподібного пластикового автомобіля, і тільки тепер Дарина усвідомила, яка вона була, ця скажена швидкість.

Вона вийшла, не причиняючи за собою дверцят. Під ногами була трава, кручені, слабко підсвічені східці вели вниз, з автостради; Дарина сіла на сходинку й обхопила голову руками.

Вона побажала їй смерті!

І Пандем її чув.

Що, що Пандем тепер про неї подумає?! Вона ж сама від себе не сподівалася… Чи міг він сподіватися від неї… Ганьба, жах…

«Дариночко, що з тобою? Це всього-на-всього дурна думка, з’явилася й зникла, ніби й не було…»

Він її ще й заспокоює.

Лицемір.

Іванка Олененко гралася з хлопцями у «Фортеці й замки». Зараз вони з Симоном лежали в траві, бажаючи сплющитись, як коржі, а поруч нишпорили з ліхтарями брати Михайлюки.

Симона вони не знайдуть. Симон зливається з ніччю і навмисне нап’яв чорні окуляри, щоб блиск білків — а білі в нього тільки білки й зуби — його не видав. Крім того, Симон, на відміну від Іванки, вміє пересуватися безшумно, в його роду цілі покоління мисливців, удвоє ганебніше програвати, маючи в команді Симона…

Іванка повернула голову. Симон дивився на неї — принаймні вона вгадувала його погляд з-під чорних скелець; вона повела очима, показуючи в бік братів Михайлюків. Він кивнув — вона знов-таки радше здогадалася про це, ніж побачила.

— …Стій! Стій, кому кажуть!

У якусь мить їй раптом стало по-справжньому страшно. Жах переслідуваного, якому на п’яти наступають переслідувачі. Щось первісне, що засіло в генах: тікай! Тікай!..

…А потім вони всі разом — «друзі» й «вороги» — сиділи колом на балконі замку, курили, хлопці пили пиво, і їм здавалося, що вони п’яніють. У центрі кола горів світильник на сталевій тринозі; Симона переповнювала радість, радість розпирала його, як тепле повітря розпирає шовкові боки повітряної кулі.

Симон з батьками приїхав три роки тому. Говорив уже практично без акценту — позначився лінгвокурс при універі. Тепер Симонові було тринадцять; коли прийшов Пандем, він жив у африканському селі, наполовину змитому з лиця землі жовтою жадібною повінню. Його брати й сестри, рідні й двоюрідні, численні дядьки, тітки, баби й діди гинули з голоду, тонули в розмитій глині; його батьки були на межі смерті, і сам трирічний Симон сидів на соломі з роздутим од голоду животом…

— Ти додому не хочеш, Симоне? Туди?

— Дуже хочу. Дуже. Через півроку поїдемо. Так Пандем каже.

Тим часом Пандем уже двічі натякав Іванці, що пора б спатоньки. Іванка скиглила й випрошувала по «дві хвилинки»; як же добре було отак сидіти й відчувати себе героїнею, бо головними у сьогоднішній битві стали, звісно ж, Іванчин фінт і Симонів прорив…

Брати Михайлюки спочатку почувалися обманутими через свій програш, але вечір тривав, вони забули образу й почали вихвалятися, як звичайно.

— А як я його! — викрикував Андрон Михайлюк, розмахуючи запаленою сигаретою. — А він від мене… А я його!

«Все, Іванно. Пів на дванадцяту. Підйом».

І одразу ж піднявся Симон:

— Бувайте, хлопці… Треба.

Інші теж почали збиратися — дехто навіть злякано, видно, Пандем перестав з ними панькатися; Іванка закинула за плечі рюкзак і вийшла із замку під зірки, й одразу ж за нею вийшов Андрон.

— Я тебе проведу? — напівпитання-напівствердження.

— Навіщо? — щиро здивувалася Іванка. — Тобі ж в інший бік. Пандем сваритиметься.

— Не сваритиметься, — тихо сказав Андрон. — Ходімо… Ану ж ти в канаву впадеш.

Іванка засміялася. «Пандем, він що, дурний?»

«Чого ти кривдиш людину? Хоче пройтися перед сном, тобі що, жалко?»

— Ну добре, — сказала вона здивовано.

Уже вдома, в передній, вона сіла на тумбочку, щоб стягти брудне взуття, і раптом завмерла, дивлячись у темну стелю.

— Він у мене закоханий, чи що?

«Ні. Йому просто приємно з тобою пройтися».

— А чого?

«Бо ти добре придумала цю обманку, з Симоном. Він тебе заповажав».

— А раніше він мене що, не поважав?

«Подумай головою. Йому чотирнадцять років, а тобі немає дванадцяти. Він вважав, що ти малявка».

— Ага, он як…

«Ну авжеж. Зате тепер він так не вважає».

Іванка всміхалася, дивлячись у стелю, забувши про взуття й про вогкі штани, які треба негайно зняти.

— Пандеме… А можна я зараз не спатиму, а трошки помалюю? У мене наче натхнення прорізалось…