Пандем - Марина та Сергій Дяченко

зіницю, глядачам у вічі. — Його спокійна, вистраждана позиція тепер здається йому маренням, а будь-яка розмова на «цю» тему викликає тривогу й сором. Пандем модифікував Данила Алефа, зазирніть усередину себе й спитайте — себе, Пандема — чи не сталося подібного з вами? Чи не маріонетка ви на Пандемових ниточках?

Тоді, стоячи перед камерою і ловлячи на собі здивовані погляди студентів, що проходили мимо, Сашко чекав — усіма тельбухами, — що Пандем хоч би обуриться. Подасть хоч знак. Натякне хоч би на неетичність програми стосовно Данила… Нічого подібного не сталося.

Він просто добре собою володіє, подумав Сашко тепер, тулячись спиною до цегляної стіни свого прихистку. Навіть якщо я випадково влучу в ціль — він не дасть знаку. Господи, не важливо, чи було цього дурня Данила справді модифіковано; важливо, щоб у це повірили. Нехай перестануть вірити Пандемові. Нехай усі захочуть… захочуть бути людьми… з правом убивати падлюк і вбиватися самим…

Убивати падлюк. Що ж, сюжет із самогубцем вийшов аморфний, його можна пустити як додаток… А от основний сюжет — про родичів тих п’ятьох загиблих таксистів і про бандита, що повернувся з в’язниці. Фотографії — дуже гарні, моторошні фотографії, які дивом удалося добути в архіві… Суд… Вирок… І — ось він, красень, іде собі по вулиці, здається, веселий… Несе яблучка в сумці, не бачить камери… Знову фотографії… Давні знімки — молоді хлопці обіймають дружин, усміхаються… Знову відрізані голови на оперативних знімках… Обличчя дітей… А оце добре. Добре, хай йому чорт.

Сашко вийняв пачку сигарет. Він покинув курити за рік до пришестя Пандема, а потім знову закурив — на зло, але хіба можна порівнювати той ефект, який мали на нього сигарети колись, з цим дитячим димком, що з Пандемової волі доводилося висмоктувати з найміцніших цигарок?!

«Не бреши. Смак такий самий».

Сашко гмикнув.

«Як думаєш, що відчують діти загиблих, коли побачать твою… творчість?»

Сашко завмер. Дістав? Не дістав? Невже таки зачепив?

«Знаєш, на кого ти схожий? На городника, який ганяє з грядки пташок, топчучись по паростках. Тобі геть не хочеться подумати про цих людей?»

Усі-пусі…

— Цього мужика треба вбити, Пане. Його треба вбити. Дозволь мені це зробити — або зроби сам.

«Що, мертвий він краще усвідомить свою провину?»

— Мені нема діла до його провини. Він убивав заради грошей і задоволення. Він має бути мертвий, у крайньому разі — сидіти на каторзі… так, він повинен сидіти, або ти, Пане — його спільник. Я так і прокоментую в програмі. Чекай.

«Чому ти вирішив, що його не покарано?»

— Тому, що він живий і на волі.

«Хочеш експеримент?»

Щось новеньке. Щось аж таке новеньке, що від передчуття холоне кров. Невже все-таки?.. Уперше за стільки років — він дістав Пандема?

«З твоєї згоди… Лягай спати — у сні побачиш сюжет про цього екс-бандита. Тільки між нами. Добре?»

Розділ дванадцятий

Дарина Микитівна Олененко поверталася додому від дев’яностоп’ятирічної родички. Машина йшла на автопілоті, Дарина сиділа, притулившись потилицею до високої спинки водійського крісла, і дивилась на розсипи вогнів, які проявлялися то праворуч од траси, то ліворуч, то внизу, то вгорі.

Колись вони відвідували Світлану Титівну по черзі — Дарина, її чоловік Костя, іноді Костикова сестра Ярина з чоловіком Кімом Каманським; тепер Костя був надто зайнятий, Ярина була занадто зайнята, про її чоловіка Кіма взагалі не було мови, і єдиною людиною, не обтяженою ні надмірною роботою, ні напруженим навчанням, виявилася Дарина.

Даринина бабуся померла давно, ще до появи Пандема; Світлана Титівна була тіткою покійної бабусі. їй пощастило пережити небогу майже на двадцять років: тепер вона потроху старіла, поринала в спогади, переходила в кращий світ, залишаючи в цьому світі гаснуче тіло. Пандем був її найкращим другом і співрозмовником, однак Дарина вважала, що не відвідувати старої родички не можна. Двічі на тиждень, хоч би там що.

Дорога забирала майже півдня. Світлана Титівна відмовлялася переїхати з будинку, в якому прожила життя, і Пандем вважав, що вона має на це право. Колись, ще як родичку відвідували по черзі, усе було не так складно. А тепер Дарина відчувала, що втомлюється.

«Поспи в машині».

Дарина заперечливо похитала головою. Краще дотерпіти до дому й одразу лягти в ліжко.

Як там Іванка? Уже лягла чи ні? Чи ще не повернулася додому? Самостійна особа у свої одинадцять років, вони всі тепер такі самостійні… «Мамо, ну чого ти переживаєш? Що зі мною станеться? Це раніше у вас були всякі жахи із застудженими дітьми, які тонули, коли їх задавила машина. Уроки зробила, не турбуйся. Так, ми з хлопцями граємось у війни… З ким? Та яка тобі різниця, ти їх усе одно не знаєш… Познайомити? Ти що, гратимеш з ними у війнушки?!»

— Пандеме! Вона спить?

«Укладається».

— Що значить укладається? Зуби чистить?

«Знімає черевики в передній».

— Та котра вже година?! Чого ти її раніше не відіслав додому?

«Завтра неділя. Вона вранці виспиться».

— Ти їй потураєш!

«Не злись».

…Іванка сміялася; Дарина всміхалась у відповідь, почуваючись ні в сих ні в тих. Вона мати. Вона хороша мати. Це її рідна дитина. Єдина, між іншим.

Її уявлення про те, що таке «хороша мати», багато років сиділо на ній, як скафандр. Костя знав, що вона хороша мати. Усі родичі знали, що вона хороша мати. Ще до Іванчиного народження вона читала книжки, які вчили її бути Хорошою Матір’ю, і кожен куточок її чисто прибраного, затишного, пристосованого для життя дому знав, що вона — Мати. Хазяйка. Дружина.