Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Пандем сказав тоді: я говорю з кожним окремо. Навіщо мені світитися на великому екрані, якщо я й так у кожному з вас? Тоді Сашко зробив сюжет, у якому намагався підловити Пандема на протиріччях, на неправді; він опитав сотні людей…
Якби Пандем знищив запис! Це була Сашкова потаємна мрія. Це був би знак, перший знак того, що чудовисько вразливе. Проте — програму змонтували, мільйони людей її подивилися… Ну то й що?
Хатка стояла від села віддалеки.
Сашко вийшов, щоб розкрити ворота. Завів «їздилку» у двір (гаража не було, колишні мешканці халупки з машин визнавали тільки трактор). Перед будинком було «зразкове» господарство — довгі грядки овочів, яким довелося притерпітися до неминучих бур’янів; Сашко, хоч і виріс у кам’яному мішку й ненавидів запах городу, садив їх щороку — на насіння, на розсаду, на розвід. Щоб було.
Він протопив грубу — це був єдиний процес у його «дачному» господарстві, від якого він відчував хоч якусь утіху. Вийняв з багажника комп’ютер, сів на призьбі, поклав машинку на коліна.
їхня розмова з Пандемом тривала багато років. Хтось придумує собі «молитовні» та «альтанки», щоб розмовляти з Пандемом без перешкод і втручань, — Сашко завжди в’їдливо знущався з таких людей. А сам (і це склалось якось непомітно, само собою) приїжджав у свій прихисток, у шматочок світу-без-Пандема саме тоді, коли треба було серйозно попрацювати, поміркувати… Або поговорити з ворогом.
Монітор освітився, проте замість запрошення до роботи Сашко побачив Пандема. Той дивився, ледь усміхаючись, як дорослий на дитину. Ні — як дорослий на підлітка, вічного бунтаря, котрий через рік-два переросте…
— Поздоровляю, — сказав Пандем. — На твоєму місці я б трохи більше переживав за щастя єдиного сина.
— Заткнись, — Сашко підняв очі. За маленьким садком з трьох неплодоносних яблунь сідало сонце. Згори захід був притиснутий, наче кришкою, щільною сірою хмарою, і щілина між краєм хмари та обрієм світилася, мов ясна лампа в кінці похмурого коридору.
— Усе це створив не ти, — сказав Сашко. — Не хазяїн будинку й не будівельник, а тарган, що завівся в щілині… Зникни і дай мені працювати.
Пандем усміхнувся ширше — і зник, поступаючись місцем картинці робочого стола; Сашко розкрив каталог з сюжетами, позначений «211», і вже через хвилину забув про красу заходу.
— …Так, це моє священне право, — говорив, привітно дивлячись з екрана, інтелігентний хлопець років двадцяти. — Я не розумію, з якого дива мені дивитися це нудне кіно ще шістдесят років… Це в найкращому разі! Або й сімдесят! Чорт, мені не треба ніякої евтаназії, я хочу спокійно політати з даху! Ніхто не відповідає за мене, я повнолітній, якого чорта це падло мною попихає?!
— Коли ви вирішили звести рахунки з життям? — запитав закадровий Сашків голос.
— Рік тому, — хлопець зітхнув. — Правда, думки були раніше… Змалку. Мені нудно жити, розумієте? Мені ліньки щоранку прокидатись, я хочу відпочити, врешті-решт…
— Може, ви пережили особисту трагедію?
Хлопець махнув рукою:
— Та ні, то давні справи… Чесно, не варто про це. Мільйони бабів щодня обманюють мільйони мужиків… Вони ж у конкурентній боротьбі одна з одною, як у джунглях, їм треба похвалятися лахами, чоловіками, дітьми… Я не про це. Чого мені не можна вмерти? Якщо це стосується мене, тільки мене, якщо це нікого більше не зачіпає?
Камера від’їхала назад, поруч з хлопцем виявився Сашко; обернувшись до глядачів, він повільно зняв темні окуляри, подивився прямо в камеру — пильно й трохи втомлено:
— Тепер ви можете поставити це питання Пандему. Кожний з вас може запитати — чому Данилові не можна піти з життя, якщо це тільки його справа. Тільки його, дорослої дієздатної людини. Ми чекаємо ваших дзвінків — що відповів вам Пандем? Що ви самі думаєте з цього приводу?
Сашко натиснув на «стоп». Запис був дворічної давності; далі справді були дзвінки, якась жінка питала, чи є в Данила родичі, де його батьки, де його друзі… Проте Сашко серйозно готував програму — з кількох самогубців-невдах обрав Данила саме тому, що батьки його вмерли, близьких родичів не було та й друзів не передбачалося. Якась дівчина обізвала Данила козлом, інфантилом і бездарністю. Якийсь дід радив хлопцеві жити далі, а там, хтозна, може, й смак до життя прокинеться; серед цих прісних дзвінків — полови й тирси — іноді проблискувала подоба інтелекту: хтось вимовив слово «незворотність», хтось міркував про сакральну сутність життя, про абсолютні вартості, які скріплюють суспільство, і що суспільні вартості завжди стоять вище за особисті, і так далі, тра-ля-ля.
Для нової програми потрібен тільки початок. Перші кілька питань, і оце: «Так, це моє священне право… Я не розумію, з якого дива мені дивитися це нудне кіно ще шістдесят років… Це в найкращому разі! Або й сімдесят! Чорт, мені не треба ніякої евтаназії, я хочу спокійно політати з даху! Ніхто не відповідає за мене, я повнолітній, якого чорта це падло мною попихає?!»
Тут буде перебивка… І новий матеріал. Позавчорашній.
Данило — він завів бороду й здавався старшим за свої роки — вигляд мав зніяковілий і невпевнений; складалося враження, що Сашків візит з камерою (а знімальна група підловила хлопця прямо біля інституту екосистем, де Данило, за агентурними даними, вчився вже рік) став для нього подією якщо не ганебною, то принаймні небажаною.
— Ні, — говорив він, ховаючи очі. — Тепер я не хочу… Я не хочу говорити про це. Була якась дурість, сам не розумію. Ні, я не хочу про це говорити, я живу, мені подобається жити… От і все, мені треба йти!
І, буквально відіпхнувши Сашка, Данило йде геть, і камера проводжає його до самих дверей інституту.
Сашко обертається до глядачів. Губи його щільно стиснуті.
— Це називається модифікація поведінки, — м’яко говорить Сашко, дивлячись камері в
