Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Автострада вела крізь крони, то здіймаючись над містом, то опускаючись ледь чи не до землі. Висотних будинків майже не лишилося; місто тяглося на сотні кілометрів, так само зелене, з садками на дахах, з ажурними конструкціями «другого поверху», з вежами-входами на поверхи підземні. Обриси листя, тіні стовбурів, лісове повітря, тиша, пташиний спів.
Велике європейське місто.
…Отже, він повертався з відряджень і бачив, що Пандем не чіпав його сина. Хоч міг би відняти; він зітхав з полегшенням, і він був розчарований. Бо це означало: його зусилля й досі марні. Він б’ється головою об камінь, а Пандем не боїться його ні краплі.
Пандемів голос звучав у шахтах і в стратосфері, від нього не можна було відгородитися ні шарами свинцю, ні магнітними полями, ні базальтовою товщею гір. Сміливі люди експериментували з власним мозком — Пандем дозволяв ці експерименти, і відкрито говорив, що дозволяє, і після чергового їхнього провалу відновлював «усе, як було». Для досліджень мозку їхній досвід мав колосальні результати, для дослідження Пандема — жодних, нуль. Пандем був над мозком, поза ним; Сашко витратив роки на те, щоб вирахувати — знайти, дізнатися, здогадатися — матеріальний носій Пандема на землі. Нервовий центр. Випромінювач.
Не знайшов і навіть не наблизився до розгадки.
І тільки тепер — через роки — він вийшов на свій справжній шлях. Чомусь прості відповіді, природні, вимагають так багато часу, щоб їх знайти…
Уже два роки він знімав програми про Пандема. Шукав сюжети, брав інтерв’ю і все надіявся — надіявся! — що Пандем спробує хоч якось його залякати, або домовитися з ним, або ще щось — і це буде знак, що в стіні з’явилася тріщина…
Він був, напевно, щасливий. Тому що вперше в житті — уперше за всю історію його війни — у нього з’явився такий сильний, такий ненависний ворог.
Так, на боці Пандема був світ без хвороб і без передчасної смерті, без війни за нафту, за територію, без війни за інтерес і війни за мир. Без дітей з опухлими животами, без риб, що пливуть животами вгору по чорних смердючих річках; у цьому світі трагедіями ставали якісь дрібнички типу душевних невдач та творчих провалів. Тут навіть боєнь не було, бо м’ясо вирощували в синтезаторах — без мозку, без нервів, без очей, без потреби паруватися й родити дитинчат; це було етично стерильне м’ясо. І що вагоміші були для людства Пандемові благодіяння, то гостріше Сашко усвідомлював, яку він становить небезпеку.
Звідки Пандем? Навіщо Пандем? Чого хоче? Де міститься? Ні в кого не було відповідей — якщо не брати до уваги, звісно, фантазій, припущень і спекуляцій. Навіть Кім… Утім, що Кім — недоучка, доморослий філософ. Навіть значні науковці, яких Сашко зумів затягти у свою «слідчу групу», — навіть вони оперували гіпотезами середньої правдоподібності, неясними здогадами, і все. Людством керував невідомо хто з невідомо якою метою, а людство раділо, що йому нарешті можна пожити безтурботно, на травичці, сито й під доглядом, як у дитячому садку. Або у всесвітньому інтернаті для розумових інвалідів…
Маленький будиночок у віддаленому селі дістався Сашкові за безцінь. Він купив його в перші роки після воцаріння Пандема; село Теремки, колись виснажено-тихе, в ті роки нагадувало липневий вулик.
Усім чогось хотілося, самогон не п’янив, життю настав кінець, життя нарешті починалося, дехто не помітив жодних змін, дехто готовий був негайно летіти на Марс. Молоді кинулись хто куди — у моряки, в будівельники, в астрономи; старі вперше за багато років скуштували життя без болю в попереку, без катаракти на очах та покручених суглобів, і, просвітлені, з новою втіхою зарилися в городи, і навіть ті чотири бабусі, які замкнулись у церкві й відмовлялися виходити назовні, — навіть вони згодом заспокоїлись і повернулися до господарства, яке було метою їхнього життя…
Хатинка на околиці два роки стояла без хазяїв, дах протікав, усередині пахло цвіллю, поблизу не було не тільки автостради, але й більш-менш пристойної дороги — Сашка це влаштовувало цілком. Йому потрібно було потаємне, сховане від цікавих очей місце — сховане від людей, звісно. Не від Пандема.
Хатка була цегляна, і в хатці була груба. Потенційні дрова масово росли навколо, в сараї був запас вугілля, а в таємному льоху зберігалися потрібні речі: лопати й сокири, гасові лампи, арсенал холодної зброї — і вогнепальної теж (Сашко не відкидав можливості, що рано чи пізно вона знову «заговорить»), Сашко ніяких можливостей не відкидав. У нього були жінка й син, два племінники, батько й мати, свекор і свекруха, та й за Олександрину сестру, Лерку, хтось мусив думати.
Він був не з тих, хто залишає в норі тільки один вихід. Звісно, ймовірність того, що Пандема вдасться сколупнути — або що він здохне сам так само зненацька, як і з’явився, — ймовірність цього мізерно мала, проте Сашко вирішив, що треба облаштувати собі самостійне житло. Місце, де можна вижити й прогодуватися без додаткового джерела енергії.
«І чого ти вирішив, що я збираюся здихати?»
Тепер автострада проходила за два кілометри від Сашкового прихистку. Глушина перетворювалася на передмістя; «їздилка» зійшла з пружного зеленого покриття й шурхнула по асфальтованій сільській дорозі.
— Питання тільки часу, — сказав Сашко, тримаючи кермо однією рукою.
«Ти не можеш пояснити, чому світ, у якому є я, тебе не влаштовує. Ти не можеш цього пояснити ні мені, ні людям…»
Сашко подумав, що людям зручно жити в чиїйсь кишені. Що на всю цю величезну жуйну череду є жменька тих, хто з Пандемом не змириться ніколи. І що Пандем це знає.
Раніше він намагався сперечатися з Пандемом… Суперечка з Пандемом — гра в одні ворота. Нема глядачів, до яких можна апелювати, заради яких можна влаштовувати «кориду». Це був один з перших його проектів — викликати
