Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Тобто кожний з нас буде схожий на тебе?

«До моменту, коли Сонце перестане обслуговувати білкове життя в його теперішньому вигляді, ми з тобою будемо всього-на-всього поглядами, кинутими кимось через Всесвіт… Красиво, еге ж?»

Олександр Таміленко-старший усе життя перебував у стані війни.

У школі він воював з учителями й однокласниками; знаходив і втрачав союзників, перемагав і зазнавав поразок, відстоював справедливість або чиюсь гідність, або право на помилку, або взагалі нічого не відстоював, а просто ніс славний тягар війни одного з усіма, оскільки був бійцем й іншого життя не мислив.

Удома Сашко воював з рідним батьком, людиною твердою і владною. Син ішов (і його виганяли) з дому, пиячив у підворіттях, крав сигарети, оженився в сімнадцять років усупереч волі батьків — і прослизнув повз широко розчинені двері університету прямо у вузькі ворітця військового училища. Там він майже ні з ким не встиг повоювати: складний перелом стегна закрив для нього офіцерську кар’єру, і, вийшовши зі шпиталю, він якийсь час не знав, що робити й де себе подіти.

Сашкова жінка, Олександра, навчалася в той час на журфаці і, як людина яскрава й товариська, мала численні знайомства в білябогемних колах. Сашко, котрий зроду не слухався нічиїх порад, цього разу дозволив жінці влаштувати себе на роботу — асистентом режисера в програмі новин на зубожілому маленькому каналі. Рік чи два минули так-сяк, Сашко вступив — заочно — на режисуру, посварився з керівником курсу й покинув, і вступив знову, уже до іншого керівника… А ще потім у нього виявився талант.

Через кілька років Сашко був уже власником приватної студії, програми його трималися на вершинах рейтингів — можливо, саме тому, що були продовженням вічної Сашкової війни з дурнями, обивателями, брехунами, ханжами та лицемірами, війни, що знайшла нарешті гідне поле для баталій.

Кримінальна хроніка, політичні скандали, розслідування й викриття були підняті Сашком до рангу високого мистецтва. Двічі чи тричі йому вдавалося врятувати безневинних людей від тривалих термінів ув’язнення і один раз — від неминучої страти. На його рахунку було три відвернуті замахи, два скасовані заповіти, сімнадцять переглянутих кримінальних справ і незліченна кількість знятих чиновників. У нього були вороги — смертельні, запеклі, тобто саме такі, про яких Сашко завжди мріяв.

Сашкова кар’єра — і Сашкова війна — були в розпалі, коли прийшов Пандем.

Автостраду запустили три роки тому. Відтоді стара дорога, що проходила за тридцять метрів од будинку, розтріскалась і майже вся поросла травою. Дивлячись на маленьку берізку, що пробилася крізь уламки асфальту прямо на осьовій, Сашко раптом уявив, скільки по всій планеті зарослих трас, занедбаних шахт, зупинених електростанцій. Електрикою користуються тільки найбільші консерватори — для них Пандем тримає електрику. Будь ласка, мовляв, не шкода… Свині здичавіли й бродять зграями в заново розрослих лісах. Скажи дитині, що ще вісім років тому м’ясо добували з живих звірів, — не повірить, а повірить — влаштує істерику…

Десять років тому він не міг собі уявити — та й ніхто не міг! — як зміниться світ. І от він змінився — крок за кроком, так м’яко, що люди не помітили межі між своїм світом і чужим.

І в Сашка була легка безшумна «їздилка». Просто тому, що це було дешевше.

(З другого боку, яка Пандемові різниця — дешевше, дорожче? Він може створювати їжу просто в холодильнику, а пальне — просто в баку… чи в місці, яке заміняє «їздилкам» бак. І рано чи пізно він так і робитиме — коли всі наші спроби зімітувати так звану економіку висохнуть самі по собі — од лінощів, од безсилля, відповідно до звичайного ходу речей. Якщо пташка літає на новолеті — крила потроху атрофуються…)

У дворі монтувальники в яскраво-зелених комбінезонах розвішували світильники — просто на стовбурах підрослих за десять років дерев. (Сашко пам’ятав — це була одна з перших Пандемових вигадок, коли всі — чи майже всі — мешканці сусідніх будинків кинулись облаштовувати собі довколишній простір. Коли вони, мов п’яні, співали, браталися, танцювали; усі позбулися страху немочі та смерті, в усіх назавжди вилікувалися хронічні болячки, короткозорі забули про окуляри, гладкі розпрощалися з животами, і навіть найнекрасивіші, заморені життям жінки здавалися свіжими, молодими й привабливими. Зовсім незнайомі хлопці підвозили саджанці на вантажівках; двори навколо незабаром зазеленіли, у кронах завелися птахи, діти ціле літо бігали босоніж, не боячись напоротися на цвях чи скалку…)

Автострада була зеленувата, пружна на дотик і приємна для очей. Сашко не захотів вмикати автопілот; дорога його заспокоювала, допомагала думати.

Що Шурко врешті-решт ожениться на тій Віці — можна було чекати. Уже скоро рік вони жили як подружжя, думка батьків їх не цікавила, а Пандем їхній намір схвалював… Господи! Та з тієї самої миті, як Шурко вперше почув Пандема — на тому пам’ятному родинному чаюванні… З тієї самої миті Шурко був відданий Пандемові, мов цуцик. Щоразу, як Сашко, повертаючись увечері додому, бачив увічливі Шуркові очі й чув звичне «Як справи, як робота», — щоразу він не міг позбутися думки, що це Пандем порадив Шуркові тактовно поцікавитись батьковим життям…

Ні, Шурко його любив — трохи з ніг не збивав, кидаючись на шию, коли Сашко повертався зі своїх вічних відряджень. Шурко його любив, проте авторитетом для нього був насамперед Пандем; Пандем запросто міг би зробити так, щоб Шурко забув батька, матір, кого завгодно й що завгодно… Правду кажучи, Пандем ніколи не говорив Шуркові нічого такого, що могло б його настроїти проти батька. Ніколи, Сашко знав точно; він повертався з лабораторій, де такі ж, як він, уперті люди вдень і вночі шукали для людства ліків. Ліків од Пандема. Він організував «слідчу групу» — з колишніх військовиків, мужніх інженерів, небоязких учених. Він вивчав хімію, фізику й біологію — у його віці, ще