Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Сучка. І ти — сука. Лайно, погань, сопливий божок, ляльковод, не мужик і не баба, паразит, поліп…

Зоїне життя, ще вчора повне, яскраве і якщо не щасливе, то хоч би сповнене надії на щастя, — Зоїне життя лопнуло, наче повітряна кулька, залишивши по собі жалюгідну ганчірочку.

— Пандеме?

Мовчання.

— Пандеме?!

Мовчання.

— Пробач… Я не хотіла… Пробач, я не хотіла тебе… Я…

Мовчання.

— Будь ласка… Не кидай мене… Я більше не буду… Я все зрозуміла… Пробач… Пробач… Пробач…

«Не плач, дурна дівчинко. Подивися, сонце сходить».

— Тату, ти чув? Шурко жениться! — Віталій стояв посеред кімнати, розмахуючи телефоном-навушником на кольоровій гумці.

— Одірветься, — сказав Кім, спостерігаючи за польотом навушника.

— Не одірветься, — безтурботно заперечив Віталій. — То ти чув про Шурка? Йому ж сімнадцяти ще нема!

— То й що, — сказав Кім. — Тьотя Олександра вийшла заміж за дядька Сашка, коли їй було шістнадцять і вона вчилася в школі. Але ж тоді ще не було Пандема…

Віталій гмикнув, ніби кажучи: скажеш таке, Пандема не було… Ти б ще царя Гороха згадав…

— А чого ж ти мені не сказав, — почав було Віталій, проте затнувся. Рука, що розкручувала навушник, раптом опустилася й сховалася за спину, ніби засоромившись.

— Пандема ти слухаєш, — буркнув Кім. — Рідного батька — ні.

— Чому ні? Теж слухаю, — сказав Віталій, думаючи про своє. — Це, виходить, мені через шість років теж можна женитися?

— Та заради Бога, — сказав Кім. — А що, є хтось на прикметі?

Віталій пирхнув:

— Це я так питаю, для формальності. Воно мені сто років треба, я в космос збираюся… А на весілля нас покличуть?

Кім відкинувся на спинку крісла, закинув руки за голову:

— Пандеме! Нас покличуть на весілля?

Тихий смішок у голові.

— Він не знає, — Кім розвів руками.

— Як не знає? — розгубився Віталій. — Як… не знає?

Минула ціла секунда, перш ніж витріщені Віталькові очі повернулися на місце, а буква «о» відкритого маленького рота змінилася обуреним вищиром:

— Ти з мене приколюєшся? Маленьких можна дурити, так?

Добру хвилину вони вовтузились і боролися, причому Віталькові кулаки були тверді, як горіхи; у дверях стояв трирічний Романчик. Уважно спостерігав.

Віталько народився через місяць після пам’ятних посиденьок по-родинному. Це була дуже спокійна, вся в Ярину, дитина. Немовля спало вночі, а якщо й починало вередувати — Ярина завжди знала, як і чим його заспокоїти. Ні натяку на нервування перших місяців — Ярина плавала у своєму материнстві, мов білий корабель у спокійному морі, тоді як навколо бушували ейфорія, паніка, розвал і творення, епідемія невдалих самогубств, карнавали й свята, все це було довкола й по всій землі, проте Кім з Яриною перебували наче під наркозом.

Кім купав сина, переодягав, годинами вигулював, колами бродячи по парку; думав про Віталькове майбутнє життя, про те, яке місце очікує його в новому, дикуватому на перший погляд світі… У парку (як і на будь-якій тінистій вулиці чи просто у дворику з лавами) в ту пору багато гуляли — не парочки, ні, і не компанії. Усі бродили поодинці, заглиблені в себе. Усі розмовляли на найцікавішу для людини тему — вони розмовляли з Пандемом кожен про себе. Усім треба було про щось запитати або — набагато частіше — розповісти. В усіх — розумних, дурних, егоїстичних, самозакоханих, душевно тупих, екзальтованих, чесних, легкодухих, життєлюбних, інших — з’явився друг: навіть у тих, у кого друзів не було з пелюшок. Друг, котрий знав і відчував потайне, те, що іншій людині не відкриєш; друг, котрий виправдовував слабкості (не завжди, але переважно — за Кімовою інформацією — траплялося саме так). Виправдовував і давав надію, і будив бажання стати кращим (не в усіх, знову ж таки, але в багатьох). Усі згадували юність, дитячі мрії, усе, що не здійснилося тоді, але мало шанс здійснитися тепер…

Прокотилася хвиля тихих розлучень і нових бучних весіль.

Скрізь відкривалися професійні училища, будівельні технікуми, політехнічні інститути. Кім гойдав возика зі сплячим сином і говорив з Пандемом про часові парадокси, про класифікацію зірок…

А от Романчик народився через сім років — у цілковито іншу епоху. І за характером був іншою дитиною — нервовий, крикливий, неспокійний. Кім знав, що Пандем приділяє меншому синові багато часу (хоч що це таке — Пандемів час? Чи можна його виміряти?). Романчик потребував, щоб його заспокоювали, — і Пандем няньчився з ним з перших днів, умовляв по ночах, щоб дати Кімові й Ярині виспатися (обоє вони тоді працювали, Ярина в художньому ліцеї, а Кім в Інституті біосинтезу). У результаті Романчик вийшов значно більше Пандемовим сином, ніж Віталій. Він годинами грався в дитячій, один-однісінький, іграшки розмовляли з ним різними голосами, а він говорив з іграшками. Він навчився читати й говорити майже одночасно; у три роки вмів каліграфічно писати, висловлював найскладніші думки й охоче залишався вдома сам — Пандем нагадував йому, коли і як розігріти їжу, що одягти, яку книжку почитати й коли лягти спати. Спокійний Віталько виріс рухливим і галасливим хлопчиськом — примхливе немовля Романчик виявився мовчазним споглядальником. Часом його всерозуміючий, спокійний погляд починав турбувати Кіма, а холодність до батьків іноді ображала. Щоразу, як Кім про це думав, Романчик ніби прокидався — усміхався й ліз на коліна; Кім знав, що це Пандем нагадав синові, що в нього є батьки, і все одно в