Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Якось (це було одразу після народження Романчика, два з гаком роки тому) вони разом морочились на кухні — набризкували на стіни спеціальне покриття, яке вдень збирало світло, а вночі віддавало, від чого всі предмети, вкриті «сонячною пінкою», здавалися зробленими з теплого світного бурштину. Залежно від товщини шару виходили різні відтінки, а майстерний (і наділений уявою) працівник міг малювати «пінкою» об’ємні візерунки; нове покриття миттю висихало, було приємне на дотик і ледь відчутно пахло — Кім не міг зрозуміти, що це за запах, але він не був неприємний, скоріше навпаки…
Віталькова «шумілка», вшита в іграшку-мавпочку, грала Вівальді.
Ярина, котра спочатку радилася з Кімом з приводу кожної дрібнички, раптом надовго замовкла, і Кім дуже скоро зрозумів, що мовчанка його обтяжує. Ярина всміхалася чи то музиці, чи то своїм думкам, але Кім бачив, як ледь помітно посмикуються її губи, і здогадався, що музика ні при чому.
— Яринко?
Вона здригнулася. Кімові здалося — тільки здалося! — що тінь невдоволення на секунду лягла на її лице, і «сонячний» його вираз змінився вже забутим «похмурим».
— Кіме? Ти мене кликав?
— Ну, так…
— Що? — запитала Ярина, приймаючи з лоба пасмо волосся.
Кім раптом зрозумів, що не знає, як відповісти.
— Просто, — сказав він, через силу всміхаючись. — Просто так.
— А-а, — сказала Ярина без цікавості. — Давай далі?..
…А тоді він ходив за Яриною, наче прив’язаний. Вона нервувалася. Вона варилася серед однокурсників, котрі, тільки недавно вбившись у пір’я, були вже хоч і молоденькою, проте дуже амбіційною богемою, в якій Кім сприймався чужинцем, з котрим незрозуміло було про що говорити.
Кім тоді тільки починав працювати в лікарні. Грошей не вистачало, сестра Лера вчилася, сестра Олександра вчилася теж, причому на руках у неї були маленький син і кульгавий безробітний чоловік Сашко. Щоб добути грошей, Кім підробляв на «швидкій»; у нього була «бойова подруга», з якою от уже кілька років його пов’язували нерівні, іноді теплі, іноді цинічні стосунки.
Уночі Кім возив інфарктників та інсультників, витягав живих людей із зім’ятих понівечених машин, зашивав рани, колов знеболювальне й судинорозширювальне, іноді розбороняв п’яні бійки.
Удень він працював у клініці, а ввечері водив Ярину в кіно. Вона нудьгувала.
Він намагався розповідати їй про свою роботу — тоді вона нервувалася. Білий халат лякав Ярину — вона жила, намагаючись вірити, що ні шприців, ні скальпелів на світі не існує.
Нарешті, вона почала його уникати.
Що їх пов’язувало? Що за дивна необхідність змушувала Кіма дзвонити їй і слухати Костикову брехню, що сестри, мовляв, немає вдома?
Якось він подзвонив їй уночі, годині о другій. Так вийшло, що вона перша — перелякана — схопила слухавку. Тоді він сказав, що здається й більше їй не докучатиме. І, не слухаючи відповіді, дав «відбій».
Бойова подруга не могла не помітити зміни в Кімовому настрої. Дивні їхні стосунки спершу різко потеплішали, а потім охололи миттю й безповоротно. Вони, як і раніше, працювали пліч-о-пліч, але майже не розмовляли й намагалися не дотикатися навіть краєчками одягу…
Минуло півроку. Якось уночі, поїхавши на виклик, Кім опинився в знайомому дворі з брудним палісадником, зі старою лавою, де він, провівши Ярину додому, зазвичай зупинявся покурити. Квартира, порога якої Кім ніколи досі не переступав, виявилася маленькою, тісною, пропахлою краплями від серця.
Він робив звичну роботу, не гаючи часу на розмови, не піднімаючи голови. Костя, Яринин брат, безглуздо бігав з кухні в кімнату й назад. Велика жінка в бежевій нічній сорочці, Яринина мати, дихала важко, з присвистом. Ярина в халатику стояла поруч з Кімом, він відчував її погляд на своєму лиці, але, займаючись справою, не надавав йому значення.
У госпіталізації потреби не було. Криз минув. Хвора задрімала; на кухні Кім детально пояснив Ярині, що робити й що сказати дільничному лікареві. Склав інструменти в сумку й попрощався; уже на порозі (сестра стукала каблуками на сходах поверхом нижче) Ярина раптом імпульсивно й міцно взяла його за руку.
Він подивився їй у вічі. Вона зніяковіла, але руки не випустила.
…На той час у неї був новий залицяльник — зібраний юнак з інституту міжнародних відносин, і Ярина, здається, була в нього закохана. На той час у Кіма з’явилася молоденька медсестра, наївна, весела й відчайдушна. Хірург і студентка жили паралельними життями, яким не судилося перетнутися: проте через довгий місяць він подзвонив їй, і виявилося, що вона чекала дзвінка.
Йому нікуди було її запросити — він жив тоді з батьками й сестрою Лерою; їй нікуди було запросити його — вона жила з матір’ю й братом.
Він завойовував її, як завойовують фортеці. Він щодня обчислював співвідношення ввічливості й теплоти в її телефонному «алло»; її подруги (та де там, просто приятельки) заздрили їй — або, можливо, просто розважалися, дзвонячи йому додому й гугнявими голосами повідомляючи про Ярину якусь гидоту.
Її мама хотіла бачити його своїм зятем, а тому проводила з дочкою серйозні розмови, і щоразу після цих бесід Ярина ховалася від Кіма, втягувалася, наче равлик, у себе, і тоді йому хотілося колишню пацієнтку (потенційну тещу) — придушити.
Чому люди не придумали способу подати себе одне одному в першу ж зустріч, розкриватися до кінця, щоб не залишалося нічого недоговореного? Імовірно, такі люди-віяла все-таки існують на світі, люди-павичі, чия сутність написана на розгорнутому хвості, люди, які сходяться просто й розходяться легко, носії єдиної на весь світ мови, які не ускладнюють собі життя перекладом з Ярининої на Кімову; іноді він страшенно шкодував, що не схожий на Олександру, свою глузливу сестру, котра якось обізвала його складний роман «гасовою оперою».
Він працював
