Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Він намагався про неї не думати.

Він домагався її — і стримував себе, боячись злякати.

Вона все одно лякалася. Вони розходилися — на тиждень, потім він знову дзвонив.

І так усе це тяглося й рвалося, поки якось вона не зайшла до нього (батьки виїхали на дачу й Лерку взяли з собою), щоб повернути книгу, яку він упхнув їй «на почитати» ще місяць тому.

Він не зрозумів, що сталося. Навіть потім — набагато пізніше — вона не змогла йому пояснити, як це було. Вона подзвонила, він одімкнув двері. Сонце із західного вікна прострілювало передню й гріло праву щоку. Ярина ступнула вперед — і раптом її лице змінилося; так буває з людиною, яка щойно почула разючу новину. Вона дивилась на Кіма, мов дитина, що раптом побачила в тарілці з манною кашею яскравого метелика.

«Ти був якийсь, — говорила вона потім. — Якийсь… ну, не знаю. На тобі була смугаста футболка… Може, якийсь новий запах? Але я тоді вперше зрозуміла, що ти не просто хороший — ти свій, і мені захотілося до тебе торкнутися…»

Вони сиділи на кухні, їли вареники з картоплею (з пакета) й пили сухе кисле вино.

Ще через кілька місяців було їхнє весілля…

«…Для мене цей корабель — наче рука, простягнута в темряву. Я впевнений, що намацаю новий світ, придатний для життя. За першим кораблем піде другий, потім третій… Люди на борту не старішатимуть. Вони житимуть двісті, триста років… та скільки завгодно. Надсвітлові стрибки — у перспективі так…»

— Пан… скажи чесно. Перша експедиція справді служить справі пізнання — чи це психологічний фінт? Для тих, хто залишиться на Землі? Втілена перспектива? Чинник консолідації людства?

«Кіме, перший політ може не мати сенсу, але без нього не буде другого польоту. Людська особистість повинна розвиватися, інакше вона деградує. Однак людство як мегаособистість теж повинне розвиватися… Крім того — згадай, що я казав про безсмертя. Планетка не в змозі вмістити всі покоління…»

Над лежачим Кімом співали пташки. Вільшанка, знав він од Пандема. А звичайних синиць упізнав сам.

— …Скільки людей має бути на кораблі, щоб ти пішов за ними?

«Одного досить. Я живу в кожній людині. Один серед космосу — і я з ним…»

— А якщо на Землі залишиться одна людина, єдина — ти вцілієш?

«Так».

— А якщо нікого не буде? Жодної людини? Припустімо, що зв’язок, техніка, комп’ютерна мережа — все збереглося… Ти не створиш собі нового людства?

«Ні, Кіме. Якщо відрубати тобі руки й ноги, здерти шкіру, виколоти очі… ти все одно зможеш жити. Якийсь час. Я — ні. Світ, позбавлений людини, нецікавий для мене… Це не велика таємниця. Я знаю людей, які з докорами сумління, але з добрих намірів розчавили б людство, щоб дати йому другий шанс. Щоб життя й розум зародилися знову. І вони б це зробили, якби могли, запевняю тебе».

…Став охочий до спогадів, ніби старий дід.

Вони з Яриною одружились у вересні. Це було правильне, до оскоми традиційне весілля. З фатою, лялькою на машині, з усіма родичами, короваєм, шампанським і навіть з викраданням молодої; Ярина розповідала потім, як їй було смішно й ніяково, коли якісь Костикові друзі тягли її по сходах, наче колоду, — сопіли, кректали, весь час шпортались. Залишившись нарешті наодинці, молоде подружжя ніжно обнялося — й заснуло мов убите, так їх виснажив увесь цей довгий, безглуздий весільний ритуал…

На другий же день після весілля Кім зрозумів, що завоювання не закінчилось. Що він і досі дереться на фортечну стіну і що важка робота, до умов якої входить і смола, що її коли-не-коли виливають на голову, — що ця робота приносить радість.

Їхні перші роки були дуже гарні. Повертаючись додому після особливо важкого дня, Кім ще на подвір’ї, ще на сходовому майданчику одержував ніби ін’єкцію теплого веселого очікування і за секунду до того, як двері відчиняться, вже бував щасливий не різким святковим, а якимсь ніжним, по-хорошому буденним щастям.

Він пам’ятав, як відкривали перше Яринине професійне панно — у Палаці школярів. Як стягли тканину, представляючи кільком десяткам глядачів звичайну «шкільну» композицію — хлопчиків та дівчаток, які читають, танцюють, гуляють і малюють на асфальті; Кім бачив ці фігурки раніше, окремо — фрагменти кущів і дерев, хмар і черевиків, кісок, пензликів та облич. Зібрані докупи, вони не справили на нього враження: надто вже традиційна вийшла картинка. Ярина зиркнула на нього краєм ока й нічого не спитала. Її поздоровляли; у кабінеті директора накрито було невеликий фуршет. Ярина хмурнішала на очах і пішла з бенкету вже через півгодини. Усі образились.

Вони йшли пішки через парк, і велика білка — частково руда, частково сіра — перебігла їм дорогу чи то просто так, чи то сподіваючись корму. «Тобі не сподобалося», — сказала Ярина з викликом. «Я нічого в цьому не тямлю», — примирливо відгукнувся Кім. «Не тямиш, — підтвердила Ярина, — й ніколи не тямив». Кім промовчав, трохи ображений.

Цілий тиждень примара того злощасного панно стояла між ними. Цілий тиждень керамічні хлопчики й намальовані дівчатка з книжками, сурмами й повітряними зміями лізли в подружнє ліжко.

На сьомий день сварки Кім зайшов у Палац школярів. Прибиральниці поглядали на нього з підозрою; він піднявся на третій поверх, зупинився перед злощасним панно й дивився на нього хвилин, мабуть, сорок.

Він помітив, що погляд його, один раз упавши на одухотворене лице хлопчика з книгою, сам собою перепливає на синій трикутник неба за його спиною, і рухається далі, наче в кіно, відкриваючи нові «кадри». Застиглий фільм, от що ховалося в обпаленій глині; у кожного персонажа був власний характер, власне життя і власна логіка, ба більше — Кім, вдивляючись, упізнавав знайомі обличчя. А хлопчик з повітряним змієм, найдинамічніший, найтепліший персонаж Ярининого панно, був схожий