Пандем - Марина та Сергій Дяченко
— Що ж, — сказав Борис Григорович без особливої радості. — Ходімо.
…У Каманського була машина, тому замість звичайної години, яку забирала дорога на велосипеді, вони вклалися в десять хвилин (і це при тому, що Каманський пропустив поворот і довелось розвертатися). Хата стояла незамкнена, Пірат підняв голову й сказав «Гав» — байдуже, для пристойності.
— Сам живу, — сказав Борис Григорович, вивантажуючи велосипед. — За гармидер — перепрошую.
І подумав: він, мабуть, усе знає. Від Пандема. Про те, що старший син у Мексиці, що дочка в Австралії, що жінка в Канаді… Дружина в нього взагалі будівельник. Будівельникам тепер добре жити. Ще інженерам.
— Чай будеш? — Борис Григорович за звичкою легко переходив на «ти».
— Дякую, — сказав Каманський.
Борис Григорович з жалем подивився на щуку. Так ніхто в селі й не побачив; нафарширувати б її прямо сьогодні, гостей покликати…
— У мене є фотоапарат, — сказав Каманський.
— Не треба, — сухо заперечив Борис Григорович. Поставив чайник на плиту, зняв з полиці чашки. Подумавши, витяг банку кільки в томаті. Нарізав хліба.
— Скоро, кажуть, і рибу ловити не можна буде? Будемо синтезовану їсти, і свинину синтезовану, і яловичину… Еге ж?
— Не думаю, щоб не можна, — неголосно відповів Каманський.
— А Пандем що каже? — Борис Григорович обережно відігнув бляшану кришку з гострими, наче щучі зуби, краями.
— А ви запитайте, — відгукнувся Каманський ще тихіше.
Борис Григорович зітхнув:
— Не люблю я з ним балакати, Кіме… як тебе по батькові?
— Просто Кім.
— Отож, просто Кім, не можу я з ним… наче сам з собою говорю. Але сам собі такого ж не наверзу, якщо не божевільний. Ото й думаю: все, старий дурню, дострибався, шиза прийшла… Отаке. Погано мені з ним говорити, просто Кім. Наче в дзеркало дивитися з великого похмілля. І гидко, й страшно. Головою розумієш: от усі здорові, наче коні, і живуть по сто років, навіть ті, кому померти й варто було б. От невістка моя на базарі стояла з ранку до ночі, а тут раптом згадала, що вона начебто на хіміка вчилася… І ще добре — бюрократії немає ніякої, а я її всіма печінками ненавидів, цю заразу. Бюрократію тобто, а не невістку. А тепер жодного папірця: треба тобі щось, так одразу й одержуєш… Тож головою я, мабуть, дуже навіть за Пандема. Людям треба, щоб за ними наглядали. Не всім, звісно… Мені от не треба. Та й страшно… проти лома немає прийома, як кажуть. От він велить не вбивати. І ніхто не вбиває. А сказав би — вбивайте? А сказав би — побудуйте мені ідола й навколішки перед ним плазуйте? А сказав би — принесіть мені в жертву сина чи дочку?
— Ну ви ж ні від кого не вимагаєте жертв, — тихо сказав Каманський. — Чого ви думаєте, що Пандем за вас дурніший чи зліший?
Борис Григорович потер сивуваті вуса:
— Себе я добре знаю. А крім того… Таких, як я, мільярди гуляють, от шизонусь я, припустімо, то скоренько клепки вправлять чи замкнуть де треба. А він — це інше. Занадто велика влада, і нема кому спинити…
— Я теж цього боявся, — подумавши, пробурмотів Каманський.
— А тепер? Тепер перестав боятися?
— Він мій друг, — Каманський раптом усміхнувся. — Друг може сумніватися, може помилятися…
Борис Григорович розклав кільку на скибочки хліба — вийшли бутерброди. Заварив чай. Підсунув до Каманського порцелянову цукорницю з однією відбитою ручкою:
— Це небезпечна, друже Кім, омана. Подружився вогонь з гілочкою…
— Я теж не вчора народився, — Каманський раптом став упертий, дуже впертий. — Таки можу відрізнити брехню від правди… Крім того, Пандем мене колись був витяг з дуже неприємної… халепи. Тоді, коли смерть іще була.
Борис Григорович усміхнувся. Яка дивовижна обмовка; цьому молодикові здається, що він безсмертний. Наче смерть у дев’яносто чи навіть у сто років — то вже не смерть…
— …Та я, власне, не кажу, що Пандем бреше, боронь Боже… Може, він справді нас усіх возлюбив. Чого возлюбив, з якої радості — то вже інше питання… Знаю, що ти мені скажеш, упоряднику майбутнього. Скажеш, що в мене депресія, бо я втратив роботу. Бо всі мої роки, витрачені на те, щоб навчитися того, що я вмів, увесь мій досвід, усе, чого я був вартий як лікар… усе пішло собаці під хвіст. Що я більше не шановна людина, яка вдень і вночі, за будь-якої погоди на мотоцикл — і до хворого. Грижі, пологи, пневмонії, палець косаркою відрізало — всі до мене… Тобі не зрозуміти, синку. Навіть твоя клініка Попова… Там своє. А сільський лікар — це статус, друже. Це було… А тепер я ніхто. Оці ось руки, — Борис Григорович дивився на свої долоні, на товсті сильні пальці з брудними нігтями, — ці руки… я був хорошим лікарем, синку, от не брешу. Дуже хорошим. А тепер усе. Сідати за парту поруч з молокососами, починати з нуля — не можу, не хочу, нема сили. Тому, мовляв, скиглю, тому жаліюся, тому шукаю у всьому підступу й не розмовляю з Пандемом. От що ти мені скажеш. І додаси, що ти прийшов до мене, дурного старого, на допомогу, відкриєш очі, простягнеш руку, знайдеш мені справу… Чи не так?
— Ні, — сказав Каманський. — Ні… Розумієте, Борисе Григоровичу. Якби Пандем був такий, як ви про нього думаєте, ви давно були б найщасливішою людиною на землі.
Стало тихо. Хазяїн і гість дивились один на одного.
— Тобто? — запитав нарешті хазяїн.
— Він може змінити нашу свідомість непомітно для нас, — сказав Каманський. — Постійне щастя. З нічого. Для всіх. Спокій, воля, ніякого жалю, ніяких сумнівів, ніякого страху…
— Боже мій, — сказав Борис Григорович. Устав було з ослона й знову сів, рука звично потяглася до грудей, де давно вже не боліло серце. — Це… погроза?
