Пандем - Марина та Сергій Дяченко

«Це характер, — говорив Пандем. — У нього дуже своєрідне сприйняття світу. Він не байдужий до тебе — він просто не розуміє, що ти не чуєш його думок… Він не вміє ще виражати свої емоції так, щоб ти їх зрозумів. Він навчиться. Він дуже добрий хлопчик».

Ярина Каманська їхала на роботу на велосипеді. Був дуже сонячний, під блакитним небом, день.

Ярина їхала крізь нескінченний парк, улаштований так, щоб за кожним поворотом доріжки відкривався новий краєвид. У будь-яку пору року тут щось цвіло; у будь-яку пору доби тут було світло й були тіні, поєднуючись щоразу по-різному.

— Тепер ліворуч? Фонтан запустили?

«Ще ні. Поїдь праворуч».

На великих деревах то тут, то там виднілися дитячі будиночки-шпаківні з флюгерами, вітражними віконцями й мотузяними драбинами до землі. Ярина досі здригалась (розуміла, що нерозумно, але смикалася на рівні рефлексу), коли маля років трьох, наче мавпочка, вилазило на двадцятиметрову висоту й розгойдувалося, перебираючи руками, щось наспівуючи під ніс. Ніякого нагляду, ніякого крику — вони гралися в школі, гралися вдома, вони були піратами, космонавтами, звірами й птахами, у них було своє товариство, що ділилося на сотні великих та маленьких клубів, і деякі дорослі із задоволенням втягувалися в цю гру — якщо в них виходило, звісно. У Ярини виходило — щоправда, її вихованці були дітьми особливими, значно талановитішими, ніж сама Ярина була в їхньому віці.

На легкому, як солом’яний капелюх, і зручному, наче капці, велосипеді «Волоцюга-100» Ярина їхала, наче на «Ластівці» зі свого дитинства: піднімаючись на гірку, вона відривалася від сідла й переступала з педалі на педаль; спускаючись униз, завмирала, слухала дотик вітру до щік і ледь чутний шурхіт монолітних шин. На доріжці були намальовані кособокі будиночки, товсті, мов кулі, слони, чоловічки з довгим волоссям та формули, яких Ярина на ходу не встигала прочитати.

Вона їхала й говорила з Пандемом — ця некваплива, мов рівнинна ріка, звична бесіда ніколи не припинялася.

Вона спитала, чи всі учні прийдуть сьогодні на заняття; виявилося, що Ірка-велика виїхала з батьками в Японію, просила пробачення за пропуск занять, передавала привіт. Ярина подумала, що й сама була б не проти куди-небудь з’їздити, але до виставки лишилося всього три тижні… Пандем сказав, що на виставку прийде сто дев’яносто шість душ; Ярина знала, що серед них не буде нікого випадкового, а тільки зацікавлені знавці й поціновувачі. Вона зіщулилась і подумала, що сьогодні треба остаточно відібрати роботи. У цей час спереду з’явилося роздоріжжя, і вона звично запитала Пандема, куди повернути, і він одразу порадив — праворуч…

— Жарко. Дощ уночі?..

«Обов’язково».

Вона їхала повз житлові будинки з навстіж розчиненими вікнами, з дверима без замків; підлітки, для яких будинки-шпаківні були вже не такі цікаві, читали, сидячи в шезлонгах чи валяючись на траві. На галявинці, обгородженій залізною сіткою, діди ганяли м’яча. Ярину обігнала бабуся років вісімдесяти на гірському велосипеді «Гриф».

На фасаді Дому творчості майоріла об’ємна кіноафіша: «Сьогодні на екранах «Полководець», повнометражний історичний фільм з ефектом присутності. Увага! Містить відверті сцени агресії. Діти до вісімнадцяти років на сеанс не допускаються». Ярина всміхнулася; афіша з м’язистим хлопцем нагадала їй рекламний щит десяти- чи дванадцятирічної давнини. Це ж подумати — в цілому місті не лишилося жодного рекламного щита… Якщо, звісно, не зважати на театральні та інші афіші…

Вона залишила велосипед коло входу, в нагромадженні інших велосипедів, великих і маленьких. У коридорах Дому творчості пахло потом і лаком, воском, глиною, димком плавленої каніфолі, фарбами і трохи — пилом. При вході в секцію скульптури стояли два керамічні солдатики завбільшки з людський — десятирічної людини — зріст.

Вони встали, коли вона зайшла — від п’яти років і до п’ятнадцяти, у спортивних костюмах, джинсах, гімнастичних трико, у новомодних світляних комбінезонах, які не намокають, не горять і не брудняться, і при цьому на дотик не відрізниш од тонкої замші. Перемащені глиною, з пластиліном у руках, жваві, швидкі, трошки вперті й цілковито безтурботні:

— Ярино Анатоліївно! А Гриць пацюка приніс, хоче ліпити з натури! Можна?

Валерія Каманська впоралася зі списком візитерів — Пелучетте Ґуставо, одинадцята тридцять.

— Добрий день, я Валерія… Сідайте, будь ласка!

Візитер скорився, і його лице опинилося майже на одному рівні з Лериним. Ґуставо Пелучетте був сухорлявий, смаглявий і трохи збентежений — його руки видавали хвилювання, тоді як очі — зелено-карі — здавалось, були цілком спокійні.

Можливо, він хвилюється, коли зустрічається з новими людьми, подумала Лера. А може, соромиться свого акценту…

І перейшла на італійську:

— Пробачте за певну нетактовність, але я питаю про це всіх нових студентів… Чому ви вирішили вивчати мови? Вас не влаштовує Пандем як перекладач?

Ґуставо всміхнувся, ніби її питання було кумедною провокацією:

— Мене цікавлять мої власні можливості… Напевно, всі нові студенти вам так відповідають?

— Не всі, — Лерка відвела очі. — А який у вас тест-коефіцієнт?

— Сім-ей.

— Добре! — здивувалася Лерка. — Просто надзвичайно!

— Можливо, тому, що в мене абсолютний слух, — винувато сказав Ґуставо. — Я музикант… можливо, тому.

Лера подумала, що візьме його до себе в клас. Уже після кількох занять з комп’ютером початківцеві потрібна активна мовна практика… Правда, у Лери таких практикантів уже чотирнадцять, забагато, та, можливо, кимось зі своїх можна буде пожертвувати? Луїза, наприклад, уже три місяці балакає з однією тільки Лерою, їй треба частіше міняти співрозмовників, нехай звикає до індивідуальних особливостей мови…

Вона міркувала про все це, складаючи для Густаво план занять; це було нелегко, бо всі дні й вечори в нього були зайняті, він грав у оркестрі, і в нього були сольні концерти, і йому треба багато репетирувати. Ні, сім’ї в нього немає; він оженився зеленим хлопчиськом і розвівся