Пандем - Марина та Сергій Дяченко
«Ну скажи, що мені прикро… Скажи що-небудь за мене».
«Стривай, Максе. Базіль зараз прийде».
— Що-о?
«Він зважиться секунд через тридцять. Почекай його. Півхвилини — це недовго, правда?»
— Максиме Петровичу? — слабким голоском запитала дівчинка від хвіртки. — Може, ви б… чаю?
«Погоджуйся, дурню».
— Сам ти дурень, — пошепки сказав Макс.
Тягар, що багато днів лежав у нього на душі, хитнувся, як погано закріплений мішок на спині в’ючного коня. Гніт, готовий упасти.
* * *
Сито понишпорив руками, лайнувся розбитим ротом і не дуже впевнено став рачки. Зір повертався повільно; просто перед ним був кострубатий стовбур, об який його приклало хвилину тому. А що було навколо — трава, кущі, туман, — зливалося, ніби на великій швидкості.
«Ти зрозумів, хто тут хазяїн?»
Сито торкнувся передніх зубів. Підборіддя було мокре. Крапало на сорочку.
«Я бачу, зрозумів не до кінця».
— Я зрозумів, — прохрипів він, хитнув головою, гублячи краплі, знов заточився й гепнувся в пріле листя.
«Добре. На якийсь час будемо вважати, що зрозумів. Зараз я виведу тебе на дорогу, там зупиниться машина, довезуть тебе куди треба. Адреса — Яружна, сім. Скажеш, що прийшов працювати. Тобі дадуть самоскид, сядеш за кермо й гаруватимеш, шоферюго. Каратиму не те що за погляд кривий — за думку криву… Зрозумів, синку?»
— Так, — Сито звівся, тримаючись за дерево.
«І дякуй, паскудо, що писком твоїм дерева брудню. Тобі б клепки вставити — ба ні, поводжуся з тобою, як з людиною… А чи ти будеш людиною, ти, Льоня Ситник?»
Сито задер лице до низького похмурого неба, виматюкався, похитнувся, встояв.
У голові був тепер сміх — схвальний, як здалося Ситові.
Розділ восьмий— Як справи, дядьку Борисе? — запитала племінничка, голос її у телефоні чувся геть не так, як у житті. Бувають такі голоси — тихі, безбарвні, невпевнені, але при потраплянні в телефон раптом набирають яскравості й сили; племінничка спитала, як справи, і Борис Григорович відповів як звичайно:
— Усе добре, Лиско. У мене все гаразд.
Вони поговорили ще три хвилини й попрощалися. Борис Григорович поклав апарат у кишеню штормівки, змінив наживку й знов закинув спінінг.
Риболовля була його багаторічною… пристрастю? Можливо. Віддушиною. Посварившись з жінкою чи з начальством, чи просто втомившись до непритомності на нічному чергуванні, він ішов сюди, до улюблених двох верб, закидав спінінг на «підгодоване» місце, ловив і слухав, як витікає втома з тіла, з пам’яті, жовтої від нікотину, з шарпаних-перешарпаних нервів.
Тут він учив синів, тоді ще маленьких, тягати червоноперку на тісто. А на спінінг бралися лящі, іноді щучки. Борис Григорович дивився на протилежний берег, на верби, що змикаються довгими гілками з власним відображенням, і думав, яке б це було щастя, якби на роботу взагалі не ходити, про завтрашній день не думати й тільки рибалити собі й рибалити.
Здійснилося. Він не думає про завтрашній день. Не ходить на роботу. Читає по вісім годин на день глянцеві підручники з харчової хімії та з біології синтезу, не розуміє нічогісінько у всіх цих нових формулах, почувається тупим першокласником і, у відчаї, йде на риболовлю, і так день у день ось уже скоро рік.
…Клюнуло. Тепер Борис Григорович обережно вибирав напружену «стальку», вона смикалась, спінінг гнувся, Борис Григорович сопів і краєм ока видивлявся на землі підсаку. Азарт; він усе-таки зберігся від колишніх часів, можливо, тому, що така велика риба попадається рідко, і, якщо просмикнути мотузочку крізь зябра й пронести улов через село на плечі — діти бігтимуть слідом, дорослі шанобливо обертатимуться, смикатимуть одне одного за рукава, показуватимуть…
Щука. Дуже велика. Очманілий удар хвоста, травинки прилипли до блискучого сірого боку. Боже мій, щука, а запекти у фользі… А нафарширувати…
Борис Григорович перевів дух. Риба, надійно ув’язана в сітці, билася, збиваючи китички трав’яних колосків, а поруч на пагорку стояли дві худорляві сільські кішки й чоловік за тридцятку, незнайомий, у джинсах, кедах і у вітрівці.
— Поздоровляю, — сказав чоловік. — Улов.
— Улов, — погодився Борис Григорович. І очікувально замовк.
— Я вас шукав, Борисе Григоровичу, — сказав незнайомець. — Сусіди сказали, що ви пішли рибку ловити.
— Пандем сказав, що я пішов рибку ловити, — сухувато поправив Борис Григорович.
Незнайомець кивнув:
— Пандем теж.
Борис Григорович задумливо витер руки об штани. Пандем вважає, що незнайомець має право відривати його від найінтимнішого заняття, а Пандем, треба визнати, делікатний. Отже…
— Я знав, що ви приїдете, — він зняв котушку зі спінінга. — Ви з цих… з представників Пандема на землі?
— Навряд чи Пандем потребує представників, — гладенько відповів незнайомець. Борис Григорович гмикнув.
— Мене звати Кім Каманський, — сказав візитер. — Я хірург, працював у клініці імені Попова, якщо вам це про щось говорить.
— Говорить, — поволі відгукнувся Борис Григорович.
— Отож, — Каманський розвів руками. — У нас з вами подібні… — він затнувся, начебто добираючи слово, — …проблеми.
— Ви молодші за мене разів у два, — сказав Борис Григорович. — 3 вас вийде чудовий харчовик-технолог. Або вчитель фізкультури. Або ще хтось… Ви справді думаєте, що ви — ви — можете сказати мені щось таке, чого ще не вважав за потрібне сказати Пандем?!
— Людина говорить з людиною, — пробурмотів Каманський і подивився на свої запилюжені кеди. — Бачите… Я був одним з тих, з ким Пандем зустрічався… у людській подобі. Я вважаю його своїм другом. Можливо, тому…
Каманський замовк.
