Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Так, авжеж, — сказала Лерка, відчуваючи, як радісне збудження її покидає. — Безперечно, ми зможемо змінювати розклад, підлаштовуючись під ваш графік… Іще, Ґуставо, — старайтесь висиплятися, для занять за оптимальною формулою це дуже важливо. Ходімо, я проведу вас у клас…

Вона посадовила його перед комп’ютером, пояснила завдання й пішла до себе. До наступного візитера лишалося ще п’ятнадцять хвилин, Лера сіла на диванчик у кутку й притисла до щік міцно стислі кулаки.

«Я ж просила мене не сватати! Я ж просила!»

«Бог з тобою, Леро, я тебе й не сватав. Він сам прийшов. Це чиста випадковість».

— Я запишу його в клас до Вероніки, — сказала вона вголос.

«Він тобі потрібний, Леро. А головне — ти йому дуже потрібна.

Серйозно».

— Я знаю, рано чи пізно ти мене вмовиш, — сказала вона приречено. — Але краще пізно, Пане. Краще — пізно.

Вивіски відійшли в минуле. Будинки контор, офісів, управлінь відійшли в минуле; одна велика лабораторія з безліччю підрозділів та філій — от на що це було схоже. Жодних проблем ні з устаткуванням, ні з реактивами, ні з інформацією. Жодних авторських прав — першовідкривач здобував славу, але не можливість привласнити досягнення. Галасливі кафе для працівників, тихі курилки; напівзнайомі студенти, що з’являлися нізвідки, що влаштовували у вільному кутку якісь дурнуваті експерименти й знову зникали — на місяць, на рік, щоб потім повернутися й спорудити на «підрослому» за цей час устаткуванні що-небудь пристойне. Це скільки ж дисерів вийшло б, іноді думав Кім.

Дехто роками не торкався до реактивів і не сідав за комп’ютер. Стежка до істини — правильна послідовність поставлених питань, казав Кімів колега, ледачий, самовдоволений, безмежно, як з’ясувалося, талановитий. День за днем він висиджував у кріслі-гойдалці, перериваючись, тільки щоб попоїсти й пробігтися босоніж по парку; мовчки, чутний тільки для Пандема, він вибудовував ланцюжки питань, одержував на них відповідь «так» або «ні», вибудовував нові ланцюжки — й іноді повідомляв результати, які майже завжди блискуче підтверджувались і здіймали в науковому світі хвилю резонансу заввишки з триповерховий будинок.

…Кім зійшов з паркової доріжки, вибрав галявинку з вигадливим поєднанням світла та тіні, ліг на спину, так що китички трав загойдалися перед очима, обрамляючи біло-блакитне небо. Заплющив очі, однак небо бачити не перестав: тепер форма хмар мінялася, перетворюючись на обриси континентів. Глобус, намальований прямо на Кімовій сітківці, повільно прокрутився — один повний оберт, доба.

«…межі можливого? Що тіло людини зміниться, ясно, по-моєму, уже тепер, але які межі цієї зміни? Люди-риби, що живуть у морі без акваланга, люди, вкриті вовною, живуть у льодах, а може, так — по суботах люди-риби, по неділях — люди-птахи, біологія, як я зрозумів, дозволяє…»

«Річ не в біології. Психологія повинна дозволити, Кіме. Ефект банана, що падає з дерева сам по собі… Яка, к чорту, творчість по щучому велінню?»

…Чи зміг би Кім так легко змиритися з новим світом, якби не світле Яринине переконання, що всі зміни — на краще?

Перший час після пришестя — майже три з половиною роки! — Кім невтомно об’їжджав навколишню місцевість і зустрічався з різними людьми. Вони були схожі на нього — вперті, не легковірні, звиклі у всіх ситуаціях покладатися на себе й тільки на себе; Кім знав, що їм потрібен, що працює провідником крізь тріщину у світобудові й робить цим добру справу, але до кінця кожної поїздки це знання тануло, мов грудочка масла.

Він повертався додому, Ярина заздалегідь знала, що він повертається, і виходила назустріч з маленьким Вітальком на руках. І тоді Кім помічав, що вона помолодшала, що вигляд у неї спокійний і щасливий, що вона його любить і його потребує, як і раніше, що син росте швидко, що він здоровий і спокійний, що Пандем увійшов у їхнє життя природно — і ця природність заворожувала Кіма, як цокання великого годинника, як вогонь у каміні, і він зігрівався й заспокоювався.

Потім часи змінилися — точніше, плавно перетекли в іншу стадію. Одного чудового дня виявилося, що Кімові нема чого їхати з дому, що його місію закінчено, а до старості ще далеко, і, отже, треба щось робити далі…

Він думав, що буде важко. Думав, що доведеться, як у страшному сні, повертатись до школярських, безпомічних, жалюгідних спроб «визубрити перед іспитом»; він узявся за діло з огидою — і майже зразу втягся, наче в захопливу гру.

Як у дитинстві, не треба було думати ні про що, крім навчання, але, на відміну від шкільного рабства, нинішні заняття приносили радість. Питання сипалися на голову впереміш з відповідями; Кім засинав з підручником і просинався з ним. Само собою вийшло, що з кількох можливих напрямків Кім обрав біоконструювання.

…Раптом закінчився вільний час. Кім легко розлучився з потребою щоденного сну — саме з ці роки методика «безсонних» тестувалася на добровольцях. Традиційний тиждень здався незручним — Кім склав власний розклад так, щоб за чотири дні «накривати» обрану тему, а п’ятий присвячувати цілком Ярині й Віталькові (потім, коли народився Романчик, розклад довелося переробити знову). Вони багато подорожували, обов’язково купалися взимку і влітку, і, пояснюючи Віталькові, як правильно пірнати, Кім думав, що, можливо, не варто аж так пнутися зі шкури, і добре було б перепочити й повалятися на надувному плоту десь серед теплого моря…

(Уже потім з’ясувалося, що «малий» навчився пірнати значно краще за самого Кіма й майже без його допомоги.)

Так вони жили рік за роком. Світ навколо мінявся з божевільною швидкістю, і кожна зміна вимагала Кімової участі, і Ярининої участі, й участі їхніх дітей — так принаймні здавалося. Кім узявся за перші самостійні експерименти, а паралельно читав лекції з біоконструювання майбутнім інженерам, льотчикам, океанологам, енергетикам, будівельникам та хімікам. Ярина вступила у всесвітній університет на