Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Ні, — тихо сказав Каманський. — Це доказ.

…Було вже поночі, коли вони взялися розбирати щуку під великим ліхтарем на веранді. Видно, що хірург, думав Борис Григорович, дивлячись на Кімові руки.

Збіглися сусідські коти. Пірат погавкував на них без запопадливості. Коти не боялися.

Прогоряло соснове вугілля в ямі.

— Він розгублений, — говорив Каманський. — Йому важко. Бо лінощам, боягузтву, жадібності багато тисячоліть, а Пандем — молодий. Він не всемогутній, але він росте у всемогутність, щоб ніколи її не досягти. Знаєте, як функція, що прагне до нескінченності… А зараз йому важко, бо перша ейфорія минула, лишилися мільйони людей, які втратили професію, зосталися тисячі владолюбців, у яких одібрали владу, а в когось — і сенс життя… Юрби суїцидників на дахах хочуть покінчити з собою, а Пандем не дає, і вони його проклинають… Я говорив з одним таким. Учора.

— А ви, значить, свого роду швидка допомога, — пробурмотів Борис Григорович, складаючи в каструльку шматочки щуки.

— Так, я знайшов собі роботу, — помовчавши, сказав Каманський. — Яка там слава… А на світі так багато тупих падлюк, які не цінують нічого, крім власного черева та статевого органа… Пандем умовляє, переконує, підкупляє, когось змушує… І буде далі переконувати, умовляти, підкупляти, когось змушувати… Хоч міг би просто сказати: працюйте, люди, любіть одне одного й будьте щасливі. І любили б, і були б щасливі… Розумієте, про що я?

Каманський повернув голову, і під хитання ліхтаря Борис Григорович побачив, як блищать у нього очі.

Під парканом коти мовчки билися за риб’ячі тельбухи.

— Невже ми з вами не домовимось? — Каманський витер мокрого лоба тильною стороною долоні, проте лакова цятка щучої крові все одно лишилася. — Невже нам з вами не цікаво побачити зірки… Щасливих людей, які люблять свою роботу… Світ, де люди живуть як люди, а не як черви в бруді та крові… Невже заради цього ми не готові жертвувати нічим, узагалі нічим?

Борис Григорович узяв кухля з водою й довго, довго лив йому на руки.

На свої п’ятнадцять років Зоя Антонець була добре вихована. Вона не облизувала пальців за столом, не перебивала старших і не розмовляла з Пандемом у громадських місцях; останнє правило ще не було внесене в підручники доброго тону, проте Зоїна мама вважала, що прилюдно говорити з Пандемом — це все одно що виходити на люди в піжамі.

Пандемові подобається, коли ти зосереджена на спілкуванні з ним, казала мама. Коли ти не базікаєш одночасно з однокласниками, не їси, не граєшся й не дивишся у вікно. Тому не звертайся до нього посеред вулиці — якщо, зрозуміло, він сам до тебе не звернеться.

Коли Зоя була молодша, в неї якось не дуже виходило діяти так, як радила мама. їй раз у раз хотілося про щось запитати Пандема чи попросити, чи порадитися; позавчора, в неділю, їй виповнилося п’ятнадцять, і, лягаючи після свята спати, вона пообіцяла собі почати нове доросле життя.

Сьогодні з ранку був вівторок.

Після сніданку Зоя зачинила за собою двері маленької кімнатки, в якій колись була татова фотолабораторія, а ще раніше — комора. Тепер тут стояло велике крісло, а навпроти, на вузькій підставці, плаский монітор від старого комп’ютера; Зоя замкнулася зсередини, сіла в крісло й провела пальцем по монітору.

На екрані спалахнула яскрава цятка, швидко наблизилась, виростаючи, і перетворилася на усміхнене лице.

— Привіт, Зоєчко, — сказав Пандем.

— Привіт, — сказала Зоя пошепки. — А… скажи, будь ласка, у нас сьогодні буде контрольна?

Пандем усміхнувся ширше. Він прекрасно знав, що Зоя не про те хотіла спитати. Але мовчав, даючи їй змогу наважитись.

— Ні. Контрольна буде або завтра, або в п’ятницю, Ірина Марківна ще не вирішила.

— А, — сказала Зоя. — Он воно що…

І замовкла.

Пандем дивився добре. Зої подобалось дивитися йому в очі; вона могла б годинами сидіти отак без слів, але пора йти до школи, а крім того, сьогодні в неї була справа, важлива справа, і треба було наважуватись.

— Ну, отак, коротше, — сказала Зоя, надаючи Пандемові можливість самому сформулювати її прохання.

Пандем зітхнув — геть як Зоїн тато, коли мусить їй у чомусь відмовити:

— Як ти це собі уявляєш? Я ж не можу його змусити. Не можу вселити йому… сама розумієш що. Я можу тільки порадити тобі, що вдягти, про що говорити…

— Це само собою, — сказала Зоя, і голос її здригнувся. — Розумієш… Хто ж, як не ти, знаєш… Я дуже його люблю. Це не жарт. Я дуже його люблю. Я хочу вийти за нього заміж. Мені більше ніхто не потрібен. Це питання життя і смерті.

— Питання чого? — м’яко перепитав Пандем.

Зоя махнула рукою:

— Ти розумієш! Ти все розумієш, не прикидайся… Я зроблю його щасливим. Слухай, ти ж сам казав, що я йому підходжу за темпераментом… За всім. Пандеме, я дуже хочу, щоб і він теж… Щоб він мене, ну… Якщо ти мене любиш — допоможи мені! Хіба тобі важко!

— Зоєчко, — повільно сказав Пандем. — Я допоможу тобі рівно до тієї межі, де почнеться воля самого Шурка. Розумієш?

— Добре, — відгукнулася вона, помовчавши. — То що, ти сказав, мені вдягти?

Шурко Таміленко був старший за Зою на півтора року і вчився в недавно побудованій математичній школі. Педагогічний ліцей, де навчалася Зоя, стояв навпроти, і подвір’я у «математиків» та «педагогів» було спільне.