Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Коли Зоя зайшла у ворота, Шурко — в шортах і білій тенісці — стояв під баскетбольним кільцем, крутив у руках м’яча і — в цьому не було жодного сумніву — розмовляв з Пандемом. Зоя сповільнила крок; хвилювання було, наче зграя гарячих крижаних голочок. Її мама не схвалила б Шуркового заняття, але Зої подумалось: можливо, саме зараз Пандем говорить йому щось важливе для їхнього з Зоєю майбутнього…

— Привіт, — сказала вона, зупиняючись за два кроки.

Шурко здригнувся від несподіванки:

— Привіт.

— Дай мені кинути в кільце, — сказала Зоя.

— На, — Шурко здивовано простяг їй м’яча.

Зоя поставила сумку і відійшла на штрафну лінію. «Пандеме, допоможи мені!»

Пандем допоміг. М’яч на секунду затримався в сітці й сковзнув униз.

— Молодець, — сказав Шурко. — Без Пандема?

Вона завагалася. Закрутила головою, вдаючи, що її погукали; на щастя, мимо проходило кілька Шуркових однокласників, і взаємні вітання дуже вдало відвернули його увагу від ледве чутної Зоїної відповіді.

— Ти сьогодні йдеш грати в оборону Буші? — запитала Зоя, коли хлопці подались у своїх справах.

— А в кого? — Шурко зацікавився.

— У Сердюків, у парку на озері, — Зоя знову відчула хвилю гарячих колючок. — Я ще не записалася. Але хотіла б. Той раз я непогано стріляла…

— Я сьогодні не можу, — сказав Шурко. — Треба попрацювати, у нас через тиждень етапний тест…

— Ти ж не можеш цілий день до вечора працювати, — заперечила Зоя.

— Чому? — здивувався Шурко.

Він був на голову вищий за Зою, тонкий, як натягнута тятива, чорноволосий, з ледь витягнутим смаглявим лицем і яскравими зеленими очима. У Зої віднімалися ноги, коли він дивився отак — привітно, прямо. Хотілось плакати, сміятися, бігти кудись і ніколи не повертатися назад, та найбільше хотілося обхопити цього гада за шию, за плечі, обійняти міцно й не випускати…

— Я не можу математику розв’язати, — сказала Зоя чужим, хрипкуватим голосом. — Допоможи мені. По-сусідськи. Га?

Два місяці Зоя Антонець носила плаття, які подобалися Шуркові, слухала музику, яку любив Шурко, записувалась на ігри, в яких Шурко брав участь, і розв’язувала задачі під Шурковим керівництвом. У її власному класі всі до одного вважали, що «ця Антонець давним-давно зустрічається з Таміленком з десятого “М”».

Минули іспити. Почались канікули. Шурко зібрався в табір, і Зоя зібралася разом з ним. Табір називався «Остров’янин», і Зої там не сподобалося: жили в куренях, їжу, хоч і синтезовану, розігрівали на багатті, цілими днями лазили по лісу, шукаючи якісь схованки, піднімаючи скрині з морського дна, стріляли з лука, будували плоти й довбали піроги — одно слово, віддавалися відпочинку по-хлопчачому, азартно й безглуздо. Зої здавалося, що вона виросла з «Остров’янина»; Зої хотілося кафе зі смугастими тентами, хотілося танців і тихого парку з фонтанами замість цього дурного лісу.

«Поїдеш додому?» — запитав якось Пандем. (Спеціальної кімнати для розмов з ним у таборі не було, тому Зоя спілкувалася з Пан-демом після відбою, дивлячись на зірки крізь солом’яне накриття куреня.)

«Шуркові подобається, — сказала Зоя. — Залишусь».

І мужньо дотерпіла до кінця зміни.

Уночі напередодні від’їзду влаштували нарешті танці — не тихі й романтичні, як мріялося Зої, а по-дикунські галасливі карнавальні танці. Розфарбували лиця глиною та зубною пастою. Шматочки м’якого синтезованого м’яса нанизували на прутики й смажили над багаттями. Гасали зі смолоскипами, купались у цілковитій темряві, пірнали з човнів, полохаючи рибу. Браталися. Обмінювалися адресами. Клялись у вічній дружбі; у загальній метушні Зоя загубила Шурка, а потім довго не могла його знайти.

Танці навколо багать стихали; хтось спав просто на пляжі, загорнувшись у ковдру, хтось слухав музику, дивлячись на зірки, хтось розповідав байки і хтось їх слухав — проте Шурка не було ні серед перших, ні серед других, ні серед третіх.

Уночі, одна, змерзла й трохи налякана, Зоя пішла шукати його в ліс.

«Зойко, не йди. Пізно».

— Ну то й що?

«А те, що принизливо стежити за людиною. Ходити за ним по п’ятах».

Зоя зупинилася в темряві. Розкрила рота — й закрила знову.

— Ти хочеш сказати, що я йому нав’язуюсь?

«Я хочу сказати, що недобре підглядати».

— Підглядати — за чим?

«Якщо людина хоче бути сама — не треба їй заважати. Повертайся, Зойко. Він теж незабаром повернеться».

Вона вже зібралася було йти до багать — і раптом завмерла, притиснувши долоню до гладенького стовбура:

— Один? Чи наодинці з кимось?

«Зойко… Якщо не хочеш мати дурного вигляду — повертайся».

— Він один — чи з кимось?!

«Я не можу тобі сказати».

— Он воно що, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як німіють щоки. — Он воно що…

«Стій!»

Вона не слухала.

Коріння підверталося їй під ноги, гілки хльоскали по лиці, але вона продовжувала шукати.

І незабаром знайшла.

— Як ти міг? Як ти… Я ж тебе благала! Ти… Ти зрадник! Ти мене ненавидиш! Її ти любиш, а я для тебе ніщо!

Море мовчало.

— Проклинаю, — Зоя впала на мокрий пісок. — Не хочу тебе більше ні бачити, ні чути — ніколи… Ти все брехав. Ти все брехав. Ти мене не любиш. Ти… ну, смійся наді мною. Принижуй мене… Усе одно далі нікуди. Ну, принижуй!

…Здається, вони її навіть не помітили. Він постарався, не інакше. Вони були такі перейняті собою, своїми руками, губами, плечима, вухами, очима, ногами…

Цю дівулю