Пандем - Марина та Сергій Дяченко

А потім до ущелини прийшли троє білих мужиків зі спорядженням і сказали: ми теж хочемо стрибати.

Він здивувався. Раніше охочих, крім нього, майже не бувало.

Мужики боялись, але стрибнули. І в них вийшло.

Наступного разу приїхала ціла група з аматорськими кінокамерами. Тут були не тільки чоловіки, але й жінки; вони стрибали один за одним, усе в них ішло гладенько, і тоді Омар зрозумів.

Вони ж невразливі!

Вони не розіб’ються об каміння, не поскручують в’язи і навіть не поламають ноги. Пандем їх береже; вони робитимуть сальто — безпечно, як у спортзалі. Політ на саморобних крилах, навіжений, вільний, на межі життя й смерті політ, замінено тепер комфортабельним «рейсом» у кріслі з підлокітниками, з соком у склянці, з кнопкою виклику люб’язної стюардеси…

— Навіщо? — запитав Омар у Пандема.

«Потім зрозумієш», — відповів Пандем.

Нікчема обробляв свій садок. Колупав сапою, розпушуючи землю під якимись кущами, висмикував траву, сопів і, здавалося, був дуже захоплений своєю справою.

Макс підійшов і зупинився в нікчеми за спиною. Гукати не став — нехай сам помітить. Нехай поверне голову.

За ті кілька місяців, що вони не бачилися, садівник — Макс жовчно скривив губи — виструнчився й посивів. Злиплі од поту пір’їни волосся на потилиці були якоїсь горобиної барви кольорів — це після колишньої воронячої чорності!

Пандем мовчав. От за що Макс цінував Пандема — за тямущість.

Садівник випростався, гмикнув, переводячи дух, і краєм ока помітив Макса. Озирнувся, ледь не впустивши своє знаряддя.

— Награвся? — м’яко запитав Макс. — їдьмо. Машина коло воріт.

— Добрий день, Максиме Петровичу, — глухо пробурмотів хазяїн куща й сапи.

— Добрий, — Макс стримався. — Ти мені потрібний. У мене є для тебе робота. Швидше.

Хазяїн сапи потупцяв з ноги на ногу:

— Хіба… Ми не переговорили вже про все?

— Лайно! — гаркнув Макс, і з найближчого дерева зграйкою злетіли перелякані синиці. — Я не для того вбив на тебе стільки років, щоб ти зараз рився в землі, наче свиня під дубом! Бігом зі мною, я витрачаю на тебе час, Базіле!

— Це моя робота, — Базіль знов узявся за сапу, і в рухах його була така рішучість, що Макс не стримався.

— Ах ти!..

«Обережно, Максе. Ти зламаєш йому руку».

Базіль був на двадцять років молодший. Після п’ятихвилинної боротьби він усе-таки вивільнився; Макс наступив на сапу, вминаючи її в розпушену землю. Він переламав би її об коліно, якби міг. І плювати на драматизм та оперетковість. Якби не Пандем — він би задушив учня-зрадника власними руками…

«Максе, у будинку дівчинка. Не кричи. Налякаєш».

«Ну то забав її! Полоскочи п’яти!»

«Максе…»

— Максиме Петровичу, — Базіль говорив дуже тихо й виразно. — Уся ваша наука…

— «Ваша» наука?!

— Наша наука, — сказав Базіль після паузи. — Це… втратило сенс. Це… кінець науки, кінець знанню, кінець узагалі всьому. Це прихід нового кам’яного віку. Я хочу зустріти його гідно — з сапою в руках, як і личить… як і личить мешканцеві нових печер. Упорядкованих. Навіщо… якщо можна просто спитати в Пандема?!

— Усе сказав? — Макс обтрусив долоні. — Тепер я скажу. Мені треба, щоб ти робив для мене роботу. Якої я не можу доручити Пітерові! Хоч він чоловік, а не папуга, він науковець, але він ні чорта поки що не може… він пацан. Слухай, падло, ціла лабораторія працювала на тебе стільки років, а ти мене тепер дуриш, як шулер, як істерична баба?! Тепер, саме тепер, коли в нас з’явилася унікальна…

— У нас нічого не з’явилося, ми все втратили… Мотивації…

— Пандем, ідіот! Пандем — універсальне знаряддя, велике питання, він же відповідь, він же супертестер, він же наданалізатор, він же всесвіт, він же мікрохвильова й підставка для пробірок…

Базіль мовчав.

— То ти їдеш чи ні? — спитав Макс, раптом відчувши утому.

Базіль мовчав.

— Як я шкодую, що взяв тебе тоді в аспірантуру, — сказав Макс, витираючи губи тильною стороною долоні. — Як я шкодую, що повірив у тебе, нікчемо. Ти не науковець. Іди геть.

І, не чекаючи, поки під Базілем розверзнеться земля, Макс розвернувся й пішов назад. Цілий день полетів псові під хвіст, нікчема виявився непохитний у своїй слабкості, Макс завжди знав, що не вміє переконувати. Вони або йшли за ним, або не йшли. Базіль був марнославний… А він, Макс, ніколи не розумівся на людях… Дармоїд за спиною науки! Ну нічого, в Пітері Макс не розчарується. Двадцять три роки, але молодість — це така вада, що скоро минає, Пітер точно не покине Макса, навіть якщо Пандем напише на великому аркуші ватману всі відповіді на всі запитання й повісить їх перед входом у Максову лабораторію… Нехай так, у будь-якому задачнику є сторінка з відповідями… Але вважати науку задачником?! Базіль — ідіот. Шлях до відповіді… Темний лабіринт, освітлюваний думкою, наче ліхтариком. Питання невичерпні, Пандем недосконалий… Так, недосконалий, тому він існує. У недосконалості своїй Макс схожий на Пандема, а Пандем — на Макса… За півроку пройдено шлях, на який колись ішли десятиліття… Чого Пандем не з’явився раніше?!

Машина — Пандемів подарунок на універсальному пальному — завелася беззвучно й одразу.

«Максе, стривай. Дві хвилини».

— Що таке?

«По-перше, Елла стоїть на ґанку. По-друге…»

Макс оглянувся. Дівчинка-підліток (скільки їй тепер? Чотирнадцять? Тринадцять?), Базілева дочка, справді стояла на ґанку, і гарненька її мармизка була біліша за крейду.

«Я ж просив — забав її!»

«Вона не дитина, щоб її забавляти».