Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Потім погляд її зі стелі, на якій лежав тремтливий сонячний прямокутник (це віддзеркалення у весняній калюжі, сніг тане!) переповз на стіну, де були картинки. Вони були різнобарвні. Коли Віолетта дивилася на них, її губи самі собою роз’їжджалися в усмішку.

У неї в голові з’явилися думки. Це теж було дивно, майже так само дивно, як світло; їй здавалося, що «думка» — це такий промінець, він пробирається по коридору, обмацуючи стіни, й освітлює все нове. От вона побачила картинку, на якій намальовано слона, і згадала слона в зоопарку, і подумала, що слонові зручно мати такий ніс, а Віолетті було б незручно, і кішці незручно, і що кожний на землі має такий ніс, як йому зручно, і такий хвіст, як треба, і все на землі влаштовано чудово й правильно, вона, Віолетта, бачить світло й може думати, і зараз прийде Пандем…

— Пандеме!

«Доброго ранку, дівчинко».

— Правда, все на світі влаштовано правильно? І в слона такий ніс, бо це зручно?

«Правда. Що ти хочеш сьогодні робити?»

— Учитись! Я хочу сьогодні вчитися!

«Тоді біжи скоріше вмиватися. Мама зрадіє, якщо ти вмиєшся сама».

Віолетта сіла на ліжку й намацала маленькими ногами пару капців з мавпячими мордочками.

Їй було шість років.

Торік вона була сліпою загальмованою істотою, що тихо жевріла на ліжку в інтернаті для дітей з дефектами розвитку.

Коли Омар був маленький, він був найбагатшим пацаном в окрузі, звісно, окрім Фарзада, сина крамаря.

Старший Омарів брат теж був багатий. Він крав у туристів гаманці й висмикував з рук сумочки, пролітаючи мимо на мотоциклі. Але його незабаром упіймали й забрали у в’язницю, і Омар довго нічого не знав про його долю.

Омар ні в кого нічого не крав. Він стрибав зі скелі — у море — за гроші.

Туристи ойкали, поблискували фотоапаратами. Менший Омарів брат обходив їх з торбинкою для грошей; якщо туристи були нові, вони не вірили Омарові й давали мало. Тоді він перелазив через огорожу й стрибав, а скеля була така висока, що на льоту можна було проспівати пісню.

Коли він вибирався на майданчик знову, туристи вже вірили. Вони охали в десять разів голосніше, лопотіли по-своєму, і торбинка в руках Омарового брата ставала пузата.

Омар стрибав знову.

Хлопці йому заздрили й намагалися стрибати теж. Один розбився на смерть, другий на все життя став кульгавий і кривошиїй. Омар знав: їхні матері проклинали його й бажали йому того самого.

Але він не боявся. Тільки іноді, вночі, він раптом уявляв, як летить на каміння, і вкривався холодним потом; але це було вночі, а не вдень.

Якось, коли він перелазив через огорожу, якась біла жінка взяла його за мокре плече. Вона показала йому кілька зелених папірців і пояснила словами й жестами, що віддасть їх йому, якщо він не стрибатиме.

Якщо він не стрибатиме.

Тоді він завагався. За кожний такий зелений папірець його батько наймитував тиждень.

Він уявив, як злазить з огорожі і йде додому з грішми. Як віддає гроші матері…

Жінка дивилася на нього якось дивно. Він усміхнувся й похитав головою. Бо гроші — це добре, але він, Омар, усе-таки не голодує. Як пояснити цій жінці, що кожен стрибок для нього — дорожчий за гроші. Що коли він відштовхується від огорожі, всі ці чисті пещені люди з країн, де Омарові-голодранцю ніколи не бувати, одночасно втягують повітря з неголосним звуком «оу», якого не заглушить навіть вітер…

Він відмовився від її грошей і стрибнув. А коли виплив і піднявся на майданчик, тієї жінки вже не було.

Що старший він ставав, то менше йому платили за стрибки; на щастя, коли йому виповнилося вісімнадцять, його взяли в армію. І там він почав стрибати з парашутом.

Це було навіть краще, ніж він гадав. Його стали посилати на різні змагання й огляди, він катався на повітряній дошці, виробляв у повітрі різні фігури, перш ніж відкрити парашут; генерали потискали йому руку й говорили, що він — хоробрий.

Іноді він приземлявся на запасках. Повисав на скелях, чіплявся за гострі гілки дерев, двічі чи тричі ламав ноги; лікарі у шпиталях знали свою справу. Омар повертався у лави.

Три місяці йому довелося пробути в зоні воєнних дій. Дівчата думали, що шрам на Омаровій вилиці і його зламаний ніс — сліди бойових поранень; він таємниче всміхався й не говорив їм, що це його у звільненні побили чотири покидьки. Але він теж, пригадується, добряче їх віддубасив…

Демобілізувавшись, він влаштувався працювати на одну турфірму. Розвага називалася «Стрибок смерті»; тепер Омар стрибав не зі скелі в море, а з парашутом у глибоку ущелину, і повітря свистіло в його вухах, але свистіло інакше — напевно, він чув луну свого польоту, що відбивалася од кам’яних стін.

Він ніколи не брав запаски, знаючи, що все одно не встигне розкрити другий купол. Один раз парашут розкрився за тридцять метрів од землі, Омар не встиг вирулити на рівне місце, гепнувся на каміння й зламав ногу у двох місцях. Його підняли нагору лебідкою, він провів три місяці в лікарні, а як виписався — з’явився Пандем.

Омар спочатку не надав йому великого значення. Він вірив у духів і дуже мало — у Бога; коли з’ясувалося, що Пандем не збирається робити Омарові шкоду, Омар про нього майже забув. І знову повернувся до своїх стрибків: падаючи в печері, у цілковитій темряві, устигав зробити подвійне сальто, якась телекомпанія зняла про нього фільм…