Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Якось дівчинка, через яку він думав про самогубство, каталася на своєму велосипеді по краю лісопарку. Була рання весна. Сніг уже зійшов.
А потім вона десь пропала. Вранці батьки подзвонили в міліцію.
Артур устав, як завжди, о шостій. Усе було як завжди, окрім того, що тієї ночі він узагалі не спав.
Джафар скиглив, просився на прогулянку. Артур намотав на руку повідець і пішов — ні, спершу він прогулявся по краю лісопарку, потім пройшовся по пустельній центральній алеї і тільки потім завернув до вибалка.
Джафар, зрозуміло, її знайшов і почав гавкати. Артур так і повторював потім на допитах у міліції: пес її знайшов перший. Ми завжди гуляємо в парку з собакою. З пів на сьому до сьомої.
…Він прожив тоді найповніший, найболісніший, найщасливіший день у своєму житті. Світ у нього всередині повнився весною.
Він закінчив школу майже на відмінно і вступив в економічний інститут, і познайомився з багатьма різними дівчатами, і зустрічався з ними — з ким місяць, а з ким і рік. Вони були милі, але жодна з них не могла подарувати йому й тіні того щастя, яке він відчув тоді на вогкій весняній землі, де розпускалися проліски й де вона, нарешті зрозумівши все про нього, зробилася чудесно покірною…
Так він жив, майже змирившись з тим, що нічого великого більше в житті не буде, коли якось улітку побачив з вікна автобуса дівчину-велосипедистку з легким рюкзачком за плечима, у бузкових обтислих штанцях і синій футболці з глибоким вирізом. Дівчині було років шістнадцять, вона обігнала автобус, поки той стояв на зупинці, а потім автобус обігнав її; Артур дуже боявся, що вона поверне на перехресті, але вона не повернула. А на наступній зупинці він її гукнув, і вона зупинилася, бо Артур був нівроку з себе і дуже, дуже вмів подобатися…
Потрясіння його було навіть сильніше, ніж тоді, першого разу. Усередині свого світу він ширяв над горами, бачив себе справедливим і милосердним володарем, і її жах — уже потім, коли на небі засяяли зірки й над розігрітою липневою землею чомусь запахло пролісками, — був щемливий і лоскітний, і вона теж у якусь мить його зрозуміла, і теж скорилася цілком, як і треба коритися володареві…
Через два дні він прочитав у газеті докладний опис того, що сталося тієї ночі в лісі, на березі озера, неподалік залізничних колій. Він жахнувся й цілий рік жив у страху викриття.
А ще через рік він оженився на своїй теперішній дружині. І в них народилась дочка. І він стримувався, не дозволяючи внутрішньому світові брати над собою гору. І відвертався, коли бачив дівчину на велосипеді.
Дочці було п’ять років, а Артурові тридцять. Він прийшов забирати її з дитячого садка, а в цей час у сусідню групу приїхала по молодшого братика старша сестра. їй було п’ятнадцять років, її трикотажні спортивні штани, підгорнуті до колін (щоб не попали у велосипедний ланцюг) сиділи низько на талії, залишаючи відкритою смужку засмаглої спини.
Через десять днів її оголосили безвісти зниклою. Та так і не знайшли; весь цей час Артур помирав зі страху, під різними приводами не ходив по дочку в дитсадок, зрештою виїхав у відрядження на місяць, — проте страхи були безпідставні, бо ніхто-ніхто ні про що його навіть не запитав…
Тепер його дочці було чотирнадцять. Вона не здогадувалась. Як і дружина, котра прожила з ним півтора десятка років. Як і шеф, котрий вважав Артура не дуже талановитим, однак чесним і старанним працівником. Як і ніхто-ніхто з людей…
Поки ніхто не знав, Артур міг жити у власному світі, фантазувати й вважати минуле плодом своїх фантазій. Поки ніхто не знав, Артур не був ні в чому винен, бо й стародавні царі не мали за собою вини, лишаючи в ліжку остигаючий труп рабині. Традиції, звичаї, закони роблять нас винними, а зовсім не вчинки; ніхто з тих, хто міг би осудити Артура за вчинене, не знав…
Крім Пандема.
Пандем знав про Артура все.
І з цим знанням світ змінився.
Спочатку Артур боявся, що Пандем скаже людям. Що він скаже його дружині. Що він скаже дочці. Що тіло тієї загубленої дівчинки нарешті знайдуть там, де Артур його залишив.
А потім він зрозумів, що навіть якщо Пандем не скаже — він усе одно знає все, геть усе, і нагадає Артурові при потребі; Пандемове знання було дзеркалом, у якому Артур побачив себе, і з цієї миті життя його перетворилося на пекло.
Він загнав машину на стоянку. Зайшов у офіс повз давно порожню будку охоронця. Сів у своє крісло, подивився на годинник: дев’ята нуль-нуль. Він завжди був пунктуальний.
…Якби його тоді впіймали! Тоді, в найперший раз! Його не вбили б — як малолітку, — але всі ці роки він провів би у в’язниці… І тепер би вийшов, спокійний, влаштувався б на завод чи поїхав би на будівництво, як усі ті, кого Пандем випустив з-за колючого дроту… І він міг би жити й думати про життя, а не тільки про те, що Пандем — знає…
З іншими людьми Пандем говорить. З Артуром — майже ніколи. Пандем просто знає, знає; умерти Артурові не можна. Отже, треба з цим жити…
…Є ще один спосіб з усім покінчити.
Сьогодні ввечері він прийде додому. Покличе дружину на кухню, щільно зачинить двері й скаже їй…
Скаже все. А Пандем підтвердить.
Віолетта прокинулась і довго лежала, милуючись світлом.
Вона ніяк не могла на нього надивитись.
