Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Ти! — крикнув Джо. — Ти, ти, ти! Якби ти був простим пацаном — я б на тебе подивився! А так — ти…

І тут під ногою в нього раптом виявилася вибоїна в стіні, ніби сходинка. Джо підтягся, нарешті, й видерся на дах: він був не плаский, а похилий. Відповзши якнайдалі від краю, Джо сів навпочіпки, опустивши голову нижче колін; його вицвіла червона майка прилипла до спини. У нього було повно нових лахів, але він носив цю майку як пам’ять про колишні часи…

«Кріс часто думає про тебе».

— Брешеш.

«Не брешу. Він скучає».

— Полетить у космос і не скучатиме…

«Хочеш до нього з’їздити?»

Джо мовчав. І навіть ні про що не думав.

«Хочеш просто зараз?»

— У мене немає грошей.

«Не треба грошей. Полетиш на новолеті. Я забронюю тобі місце».

— На чому?!

«На новолеті, хлопче».

— Ні, — Джо помотав опущеною головою. — Ні. Як я до нього прийду? Він буде у формі, з крильцями, значить… З нашивками… А я — отак? Зі стрелькою за поясом, яка не стріляє?!

«Послухай мене, хлопче. Ти нічим не гірший за Кріса й за інших. Ти все можеш, у тебе все буде. У тебе буде і форма, й крильця, і що хочеш. У тебе буде гарна дамка, крута тачка, про тебе казатимуть: он іде Джо, У Якого Все Вийшло… Зараз злазь униз і лови машину. Тебе підвезуть до Центру Розвитку, зайдеш туди й запишешся в технічний коледж. Тобі дадуть форму й напрямок, о сьомій нуль-нуль новоліт стартує, ти вчитимешся й працюватимеш на тій самій станції, де тренується Кріс. Іди, хлопче, піднімай свій зад, іди, я сам поговорю з твоїм батьком…»

Джо посидів ще трохи. Потім став рачки і вийняв з кишені монету. Підкинув (монета блиснула на сонці), уловив і накрив долонею.

— Якщо орел — їду, якщо решка — йди ти під хвіст, Пандеме…

У досі ще вузькій і темній свідомості Зануди Джо не знайшлося думки про те, що Пандем може керувати польотом монетки.

— Коли ти повернешся? — запитала дружина.

— О четвертій, — відповів Артур. — Чи, може, трохи пізніше.

— Удачі, — сказала дружина, і Артур захряснув дверцята.

— їдьмо, — нетерпляче сказала дочка. — Я на моделювання спізнюся.

— На що?

— На техномоделювання…

Артур промовчав.

Машина чекала під навісом трохи осторонь будинку. Артур за звичкою її замикав, хоч і знав, що крадіжка неможлива. Ніхто не розіб’є шибку й не видере приймача, як це двічі траплялося з ним колись. Тепер ніхто не краде, ніхто не вбиває й нікого не судять. А всі вдають, що нічого особливого в цьому нема, всі живуть, не виходячи зі звичної колії; от і він п’ять разів на тиждень їздить у контору, переглядає рахунки й звіти, складає кошториси й подає їх на затвердження, і робить усе, що робив колись, хоч це й утратило сенс. Або майже втратило.

Контора наполовину спорожніла. Клерки, секретарки і навіть прибиральниця розбіглися — хто на курси актрис, хто на курси екскурсоводів, хто на практичні з малювання. Шеф, як і раніше, сидів у своєму кабінеті, він схуд, підтягся й почав курити сигари, яких колись собі не дозволяв. Шеф не наважувався покинути своє крісло — поки що не наважувався, але Артур уже не раз бачив у нього на столі стоси «проспектів майбутнього»… І що за інтерес шефові керувати примарною конторою, що йому за радість командувати Артуром?

Дорога була завантажена; але справжніх заторів Артур давно вже не пам’ятав. Перед школою він пригальмував, дочка вискочила, махнула рукою й побігла до входу, де юрмилися — багато сміялися, безтурботно базікали, раділи новому дню — десятки хлопців та дівчат від десяти до сімнадцяти…

Артур зрозумів, що заздрить дочці.

Потік машин був щільний, але Артура пропустили, легко дозволили зробити лівий поворот, і за хвилину він став краплею спокійної річки, у якій коли-не-коли промайне ота нова машина — на новому пальному, безшумна, мов примара.

Коли шеф куди-небудь піде… Скажімо, начальником якогось автоматизованого хімічного цеху… Він хороший керівник, він може керувати хоч експлуатаційною конторою, хоч оперним театром… Артур займе його крісло. Не важливо, що він робитиме щодня, — важливо щодня ходити на роботу, цілувати дружину, підвозити дочку…

Думка про те, яке довге й безрадісне має бути життя, щоразу доводила Артура до розпачу.

Пандем був його прокляттям. Пандем знав його таємницю.

Багато років — з самого дитинства — усередині Артура жив таємний світ, у який не було доступу нікому. Тільки в цьому світі Артур був справжній. Світ у світі. Країна в країні. Він складав вірші, але ніколи їх не записував. Він гуляв у грозу, закидав голову, дещо зневажливо посміхаючись білому візерункові небесних вен. Він чув, як росте трава. Він замикався у ванній, роздягався догола й проживав життя за життям, а мати — вона вже тоді нічого не розуміла — стукала у двері й вимагала відчинити…

Він закохався, коли йому було тринадцять. Вона їздила на велосипеді. Він захотів ввести її у свій світ, проте вона не зрозуміла.

Він хотів накласти на себе руки, але здогадався, що це нерозумно. Що вона не варта загибелі тієї прекрасної країни, про яку не має гадки, котрої не бажає побачити; тоді він жив на околиці великого лісопарку, влітку там було людно й пахло шашликами, а пізно восени парк був порожній і темний, і якось там були знайшли п’яницю, що його задушили й пограбували, й присипали листям на дні невеликого вибалка…

Ця мертва людина не давала Артурові спокою. Він