Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Людина слабка.

Чи краще, щоб його мати тихо згасала, неспроможна підняти руки?

Ох, цей був досвідчений. Він був богослов. Його хоч сьогодні можна було брати викладачем у семінарію. Так. Але хто сказав, що саме він зцілив Георгієву матір? Хто йому повірить? Хіба він не може брехати?

Георгій зітхнув, звично очікуючи почути внутрішнє: «Я не брешу тобі, Георгію…» Але не почув. Видно, цей утратив надію його переконати…

Цей — утратив надію?! Невже Георгій — слабкий Георгій — зуміє витримати таку спокусу?

«Георгію…»

— Мовчи!

«Я тільки хотів сказати, що переднє колесо…»

— Мовчи, сатано, без тебе знаю! — крізь зуби процідив Георгій і потягся по стару помпу.

Високо над церквою безшумно ковзнув, не залишаючи сліду, гострий срібний новоліт. Георгій здригнувся й перехрестився.

Батько Зануди Джо привів у дім жінку!

Колись усі його дамочки були шльондри. Та і яка дурна захоче водитися з буйним алкоголіком?

А ця дамочка! Батько навприсядки крутився коло неї і трохи що не патокою мастив. Зануда Джо плюнув, виліз у вікно на сусідній дах і пішов шукати пригод.

Відколи травичка перестала бути травичкою, дружбани перестали бути дружбанами й пиво перестало бути пивом, Зануда Джо не знаходив таких пригод, які можна було б потім згадати. Один тільки раз йому вдалось налякати якусь тьолку, скинувши з даху цеглину. Цеглина розбилася просто в тьолки перед носом, але та тільки раз верескнула й перестала. Мабуть, Пандем їй сказав, що це Джо скинув цеглину. І що він усе одно не міг влучити. І точно — не міг…

Раніше вони ходили шоблою і перехожі швиденько звертали з дороги. Вони ловили чуваків з чужих кварталів і чистили їм рила. Вони крали мотоцикли, а якось Кріс був викрав вантажну машину. Правда, потім кинув… І де тепер Кріс?

їхня шобла розповзлася хто куди. Джо лишився сам, він зберігав старий арсенал, захований у кутку гаража під ганчірками, іноді приходив туди, щоб почистити стрельку, яку Кріс колись стибрив у старшого брата. Але стрельки, як їх не чисть, тепер узагалі не стріляють… Джо беріг її просто на згадку.

А от нагострені прути й кастети, залиті свинцем, могли б стати у пригоді. Якби тільки, якби…

Він сів на краю, звісивши ноги в запилюжених кросівках, і замислився.

Батько не перестав пити. Навпаки: пив ще більше. Тільки те, що він пив, перетворювалось на воду прямо у нього в горлі. Тому батько спершу став буйний, а потім якось присмирнів. І навіть знайшов роботу. А потім Джо довідався, що батько ходить у вечірню школу! А потім Джо довідався, що восени батька відправлять на роботу кудись далеко — на будівництво якогось підводного міста!

І як же він житиме під водою? Плавці відростить, чи що?

Джо уявив собі батька з плавцями. Останнім часом йому вдавалось увляти картинки, і навіть кольорові. Це було іноді неприємно, а іноді кумедно. От і тепер він уявив собі батька з плавцями й засміявся.

Гарячий дах приємно грів зад. На карниз сіла чайка. Джо плюнув у неї, але промахнувся.

І що ж, ця нова дамка тепер житиме з ними? У їхньому домі? Чи теж поїде на будівництво підводного міста?

«Плавучого, хлопче. Плавучого, а не підводного. Це буде така платформа, вона плаватиме серед океану, а на ній житимуть люди, синтезуватимуть їжу…»

Джо плюнув в іншу чайку і тепер уже влучив. Чайка полетіла.

«До речі, Кріс у своїй космошколі перейшов на другий ступінь. У нього добре виходить».

— Ти ж казав, що всі житимуть, хто як хоче, — Джо помахав ногами. — От я й живу, як хочу…

«Ти не хочеш так жити. Ти теж хочеш полетіти в космос. Або побачити інші країни. Або прославитись. Або знятися в кіно. Або грати в баскетбол. Але ти просто сопляк, хлопче. Ти боїшся».

— Як ти на мене сказав?

«Зелений липкий сопляк».

— Ти! — Джо гахнув кулаком по гарячій блясі. — Вийди до мене, подивимось, хто сопляк!

У будинку навпроти відчинилося вікно. Виглянула літня жінка у фартусі, в одній руці в неї був ніж, а другу вона витирала об перекинутий через плече рушник:

— Джо? Що ти там робиш?

Він уперше її бачив. Раніше тут жили інші люди. Мабуть, довідалась про його ім’я в Пандема.

— Не твоє діло, жирна свиня!

Він перекотився назад, схопився, пробігся, гуркочучи й здіймаючи злежалий пил, легко, як супергерой, стрибнув на сусідній дах — через щілину завширшки два метри й заввишки чотири поверхи. Нога зісковзнула, Джо вперся в край даху коліном, але коліно зісковзнуло теж. Тепер він висів на краю, поступово з’їжджаючи вниз, чіпляючись нігтями за брудну бляху. У животі стало холодно і якось липко. Він знав, що Пандем не дасть йому впасти… А що, як дасть?! Що за радість Пандемові рятувати Джо, котрий не ходить до школи і взагалі не хоче будувати це довбане плавуче місто?!

«Ну то хто з нас сопляк, га, Джо?»

— Ти! — просолів Джо і сповз іще нижче. Тепер він висів на пальцях, намагаючись підтягтися, але пальці зісковзували й опори для ніг не було, бо стіна була гладенька.

От якби поруч були пацани