Пандем - Марина та Сергій Дяченко
Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простягайся, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.
Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка — на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта — визирала з-під церковної огорожі.
— Скажи, — почав Кім. — Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?
— Вони чекають не мене, — тихо відгукнувся Пандем. — Це було б нечесно.
* * *
«…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, — психічний розлад, що не піддається іншій корекції».
Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.
«Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє — тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»
«Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».
«Ти наївний! Господи, ти з такою владою — такий наївний!»
Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.
«Ти не віриш у совість?»
«А хто буде совістю? Ти? Дзижчання бджілки у великій бритій голові: вбивати недобре? Як тобі не соромно? Так?»
«Ні, Кім… Ти забуваєш, що я — це кожний з них. Я бачу їх зсередини. Кожне вагання, кожне бажання і кожен страх. Кожну хвилину пам’яті. Світ, який вони бачать не так, як ти. їхній світ ієрархічний, і для початку я просто посяду верхній щабель. А потім… Декому я зумію вправити вивихнуте уявлення про життя, інших зроблю принаймні безпечними для навколишніх».
«Тільки словом?»
«Я співрозмовник».
«А якщо вони відмовляться тебе слухати?»
«Я зумію домовитися. Налякаю, підкуплю. Усім що-небудь треба».
Поїзд загальмував — стоячі пасажири гойднулися вперед, мов ліс під поривом вітру. Блондинка, що сиділа навпроти, ніби раптово прокинувшись, уклала в книжку палець замість закладки й поспішила до виходу; на її місце опустився нетверезий дідуган років сорока, одутлий, з «окулярами» сірої шкіри навколо запалених очей. На його брезентовій куртці, колись світлій, був напис «Boss».
«А що скажуть родичі жертв? Коли побачать, як непокарані вбивці спокійнісінько гуляють серед людей?»
«З родичами в мене буде окрема розмова… Бо, розумієш, ти бачиш людей категоріями, групами: «родичі», «пацієнти», «пасажири»… Я бачу кожного окремо. Тільки людина. Етикетки не мають значення… Тому не буде законів. Закон зрівнює».
Бабуся, що сиділа по сусідству, тепер розглядала п’яного на сидінні навпроти; щось глибоко особисте було в її погляді.
«Як з цим?»
«Просто. Він питиме — наче воду. І з тим самим результатом. І ніколи не сп’яніє — ні від чого».
«Усе вино на світі перетвориться на воду?!»
«Ні, вино залишиться вином… Проте діятиме на кожну людину по-різному. Весела ейфорія — так, буде. Сп’яніння до непритомності — ні. Мозок, характер, печінка, воля питущої людини збережуться».
Поїзд пригальмував. Зупинився посеред тунелю. У вагоні було дуже тихо — напружена, неприродна тиша.
«Пандеме? Що там?»
«Попередній поїзд відстає від графіка».
«Ти можеш його підштовхнути?»
«Ти вважаєш, що треба?»
Поїзд засичав, як велика змія. Рушив.
«Це ти?»
«Ні, він сам».
«Де межа твого втручання?»
«Вона ж не врита в землю, як паркан. Залежить від обставин».
«А якщо хтось спробує вбити? Як зупиниш?»
«Словом. Я співрозмовник».
«А якщо не вийде?»
«Зумію зупинити інакше».
«Як?»
«Наприклад, він послизнеться і впаде».
«Це піддавки. Він же не може весь час послизатися…»
«Вогнепальна зброя поламається… вся, по всіх усюдах. А тих, хто лізе з ножем до чужого горла, доведеться трохи заспокоїти… ти не проти?»
«Природна агресія… каструвати суспільство, підмінити живе — ляльками…»
«Ніхто нікого не позбавляє природної агресії. Гризіться, будь ласка, та тільки без калічення. Ніяких смертей на ринзі».
За вікнами була вже нова станція. Поруч з нетверезим громадянином сів великий школяр, такий широкоплечий, що громадянин, ображено ощирившись, засунувся в кут сидіння.
«Подивись на цього хлопчика, Кіме. Він уміє зовсім не думати. Точніше, він думає тільки про те, що бачить, та ще іноді про жінок, які незабаром будуть усі його. Це нещасне, втиснене в землю створіння, аі тепер же в нього є майбутнє…»
«Тепер це вже буде щасливе створіння і воно злетить до неба?»
«А він добрий хлопчик, не
