Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Він простяг руку над вологою чорною землею. Земля заворушилася; майнули білі ниточки корінців, виглянули згорнуті в трубочку листочки, розпрямилися й полізли вище й вище, до неба й до простягненої над ними руки. Широко, ніби здивовані роти, розкрилися блідо-фіалкові пухнасті квітки з жовтогарячими тичинками. Запах, від якого Кімові захотілося дихати частіше, розповзся над землею хмарою.

— Це весна, — тихо сказав Пандем. — Згадай, коли ти був малий — ти вмів довіряти.

Газон навколо зеленів. Усюди здіймалися жовті голівки кульбаби.

— Якби я хотів тебе змусити, — ще тихіше сказав Пандем, — ти вже давно був би моїм найкращим другом. І вірив би мені, як дитя мамі.

І витяг з кишені засохлу булку. Качки пожвавішали.

— Я здатний знищити хвороби взагалі. Не тільки смертельні, але й нежить. Навіть порізи й подряпини гоїтимуться миттю. Медицина перетвориться на анатомію — описову науку для допитливих.

Фармакології не буде. Пологи стануть особистою справою породіллі… Усі немовлята виживуть, усі без винятку доживуть до глибокої старості.

— Лікарі світу дуже здивуються, — глухо сказав Кім. — Лікарі, фармацевти, страхові фірми…

— Ти — особисто ти — готовий змиритися з тим, що всі твої знання, вміння, досвід і авторитет більше нікому не потрібні?

— Готовий, — сказав Кім, дивлячись на трапезу качок.

— З іншими я теж домовлюся, — пообіцяв Пандем. — Ейфорія буде сильніша за розчарування, от побачиш… Далі: я думаю залишити в минулому всі без винятку збройні конфлікти. Армії розійдуться по домах, вивільняться колосальні ресурси…

— Бійки на шкільних дворах ти теж припиниш? І якщо припиниш, то як?

Пандем заклав руки за голову:

— Що ти скажеш, якщо персональний педагог, котрий розуміє дитину краще, ніж дитина розуміє сама себе, котрий присутній поруч у кожну мить її, дитинячого, життя, допоможе їй розв’язати конфлікт без бійки? Або, в разі потреби, «організує» бійку так, щоб замість калічення вона мала виховний ефект?

— Що ж, — помовчавши, сказав Кім: — Ти щось там говорив про армії?

— Так. І якщо ти уявляєш собі юрби безробітних людей, які вчора були армійськими офіцерами чи полісменами, чи членами парламенту, а тепер нишпорять, голодні й злі, у пошуках кусня хліба чи сенсу життя…

— Як? Парламенти — теж?

— А навіщо вони потрібні, Кіме? Залишаться уряди як система адміністраторів. Усе. Ніяких законів не буде, бо закони зрівнюють, а люди — унікальні. Я — всередині кожної людини, сприймаю її як індивідуальність і говорю з нею без свідків.

— Керуєш?

— Я не маніпулятор. Я співрозмовник.

— Це… принципово?

— Цілком.

— Ти… не брешеш?

— Щоб я здох, — серйозно сказав Пандем. — Хрест на пузі… Ти знаєш, нинішня моя оболонка вже не допомагає нам спілкуватися. Навпаки.

— А гроші? Що, гроші теж не потрібні? Банки, банкіри, цінні папери, біржі…

— Розумієш… я можу знищити всі світлофори в місті, всі дорожні знаки, і замінити їх собою, своїми порадами-приписами. Можу… та чи треба? Ні, нехай налагоджений механізм крутиться, я можу його оптимізувати — ну й, зрозуміло, усунути зловживання. Тож… якщо згодом система відімре — я її не оплакуватиму. Але зносити її навмисне — ні, не буду.

— Тобто ти не хочеш бути нянькою при людстві? А взагалі, яку міру свободи ти пропонуєш нам залишити? Убити когось чи вчинити самогубство обиватель не має влади. А облаяти? А обрати професію, до якої, на твою думку, не придатний? А женитися на якійсь заразі? А вкрасти гаманець?

Пандем кинув в озеро нову порцію булки. Полічити качок не виходило: спершу їх було, здається, чотири, а тепер чи шість, чи вісім.

— Жорстке обмеження одне: життя до глибокої старості. Трохи менш жорстке обмеження — свобода й добробут тих, хто навколо. Тобто женись на заразі, якщо та зараза не проти. Обирай професію, яку хочеш. Щодо гаманця… ймовірно, ми все-таки домовимось про повагу до інших. Не тільки до власності…

— До речі, власність! Якщо в когось у сараї сховано ресурс, конче необхідний суспільству…

— …Зламувати сарай не будемо. Домовимось, а якщо хазяїн ресурсу рішуче впиратиметься — що ж, не будемо наполягати. Знайдемо якийсь інший ресурс, а хазяїнові нехай буде соромно…

— «Соромно» — це кара? І взагалі, які кари нас чекають?

— Провокуєш? — Пандем усміхнувся. — Ніякі. Тільки ті, які ти сам готовий на себе накласти… Позбавити себе недільної сигарети…

Качки нажерлись, однак відпливати не спішили.

— Що ж… А давно ти є? Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?

— Ні, — Пандем струснув крихти з рукава. — Я не народився й не прийшов, я — виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…

— Скажи, — Кім запнувся. — А… повернути час назад?

— Тепер — ні. Потім — напевно.

— А воскресити мертвого?

— Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.

— А літати?

— А ти хотів би? — Пандем усміхнувся.

Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.

— Руками махай, — сказав Пандем знизу.

— Вер…ни, — прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.

— Страшно? — спитав Пандем.

Кім судомно, по-курячому кивнув.

— Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, — м’яко сказав Пандем. — Це природно. Ти звикнеш.

У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок