Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Він оглянувся, намагаючись зрозуміти, звідки дим; а потім, інтуїтивно, викликав на екран збільшене зображення театру.

Ч-чорт…

— Координація? «Комістр», протипожежна система… Дистанційна є?

— Є, бачу картинку, даю команду… Гасіння пішло.

Кім був уже над озером. Тонка спинка містка розгойдувалась, по темній воді бігли брижі. Кімові здавалося, що він чує чийсь крик — тонкий, приглушений стінами.

Диму не ставало менше.

— Координація? Є гасіння в «Комістрі»?

— Бачу звіт про гасіння в «Комістрі»…

Кім спробував зв’язатися з Олександрою. Нема зв’язку — зрозуміло, вони всі відмикаються перед дійством, така умова постановників…

Дим валував уже з кількох вікон на нижньому поверсі. Горів натурпласт. Нетоксично, зате сморід нудотний.

— Каманський на зв’язку. Перевір гасіння в «Комістрі».

— Бачу звіт…

— А я бачу дим!.. Зв’яжися зі службами…

— Немає відповіді… Ідіоти, що в них там… Прогнило все? Нема зв’язку…

— «Комістр» на зв’язку… Координація?

— Агов, ви, енпешники, у вас задимлення! Протипожежка працює чи ні?!

— Яка… У нас нема… Вимкнено…

— Що?!

Кім зістрибнув з містка на нерівні, під старовину, плити перед будівлею театру. Перед очима в нього стрибав інженерний звіт — протипожежка в театрі справді була на реконструкції два роки тому й відтоді так і не…

Одразу кілька думок. Перша: чого саме сьогодні? Коли буквально на моїх очах загинув ні в чому не винний п’ятнадцятирічний хлопець?

Друга: ну чому до них нічого не доходить?! Хто відповідає за цю чортову пожежку, хтось же відповідає…

А що, як запалювати сірники й кидати їх на килим?

А що, як викинути цей вогнегасник і на його місце поставити стереоекран?

Сімейне видовище. Від чотирьох до ста чотирьох.

«Нехай твоя права рука лякає їх розплатою й смертю, а ліва нехай заспокоює й каже, що смерті немає — ось як у «Комістрі»…

— Олександре?!

Нема відповіді.

— Координація-«Комістр» — загальна тривога…

— Є тривога. «Комістр» — тривога — пожежа, пожежа, пожежа…

Вхід у театр було влаштовано з елементами віртуалки; тепер ілюзія відімкнулася, замість привабливої темряви й замшілих фосфоресцентних стін проявилися гладенькі бетонні блоки та широкі металеві двері. З дверей, трохи не збивши Кіма, вискочила жінка років шістдесяти з двома крихітними дівчатками, які, здавалося, летіли за нею по повітрю…

У жінки були вирячені з жаху очі. Кім устиг подумати: вона насамперед рятує дітей. Вона з наших, з допандемних…

Люди бігли, зіштовхуючись, ризикуючи затоптати одне одного; крізь суєту й перешкоди в мережі Кім раптом прийняв виклик від Олександри.

— Де?!

— Тут дим, повно диму…

Дим стояв стіною, виїдав очі, по внутрішньому Кімовому екрану бігли завади; на інженерній схемі значилися чотири механічні драбини, з яких спрацювало дві…

І раптом — р-раз! — одночасно розкрилися вікна по всьому фасаду, квадратні вікна, колись сховані металевими шторками. З усіх одночасно бухнув дим, і Кім направив обидві ті драбини, що спрацювали, до вікон третього поверху…

У небі нарешті з’явилася перша пожежна літалка.

Кім дерся нагору. Драбина була без ескалатора; він був уже майже біля мети, коли з вікна другого поверху — на щастя, не прямо під Кімом, а значно лівіше — з радісним плюском вистрибнуло, мов на гумці, жовтогаряче полум’я.

— Скільки…

«Довідка. У приміщенні «Комістра» зараз перебуває триста двадцять дорослих і сто п’ять дітей… Сто чотири дитини… триста вісімнадцять дорослих… сто три дитини…»

Статистичну зчитувачку вони собі поставили, подумав Кім з ненавистю. Зчитувачку, щоб тішити самолюбство… А елементарну пожежку!..

«Двісті дев’яносто три дорослих… дев’яносто вісім дітей… дев’яносто п’ять дітей… двісті сімдесят дорослих… двісті сімдесят один дорослий!»

Кім зістрибнув з підвіконня. Коридор був порожній, розкриті двері вели в зал. Унизу, в партері, вже нікого не було — всі юрмились коло виходів; з правого боку порталу розтікався, наче багата мантія, дуже яскравий короткошерстий вогонь, а зліва була глибока, здавалося, відчутна на дотик темрява, і там, здається, тривав шматочок вистави — танцювали дзеркальні привиди, ні живі, ні мертві, ні реальні, ні ілюзорні…

Угорі, над сценою, вогонь раптом набрав сили й зробився пухнастим, як місячний кіт. Кім відстрибнув назад у коридор і щільно зачинив двері.

— Хто тут? Сюди! Тут вихід!

Тріск. Здригнулася підлога; маску мені, подумав Кім. Кисневу маску… немає навіть ганчір’яної носової хустки, щоб помочитися — і крізь вологу тканину дихати… Пандеме, та допоможи ж мені!

Саме сьогодні…

— Довідка?

«Довідка: у приміщенні «Комістра» зараз перебуває сто п’ятдесят сім дорослих і вісімдесят дві дитини… вісімдесят дві… вісімдесят одна…»

Унизу кричали.

Намагаючись не дихати, він побіг по сходах. Дві жінки й маленький хлопчик намагалися виламати двері, що відчинялися всередину; йому коштувало значних зусиль витягти їх з мишоловки, довести до вікна третього поверху й спустити по драбині. Старша жінка злазила перша; Кім передав їй дитину. У нього інтуїтивно не було довіри до молодих — ті скоріше подбають про власний порятунок…

Він дивився, як вони злазять.

Полум’я било вже з трьох чи чотирьох вікон. В озері стояла, по живіт у воді, наче величезний бегемот, пожежна машина, і тоненька цівка цвікала до палаючого театру — якось жалібно, несерйозно…

Пожежна літалка поливала піною дах правого крила, і через те здавалося, що випав густий сніг і незабаром Новий рік.