Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Кім почув голоси — в реальності, не в мережі; озирнувся. Підлітки, майже юнаки, років п’ятнадцяти-сімнадцяти, у кількості п’яти осіб. І шостий, явно жертва. Є такі, і після Пандема їх стало більше: просто-таки на лобі написано — «Я жертва»…

Шостий одразу виявився притиснутим до стовбура, і перший — хлопець у червоному комбінезоні з блимавками «під старовину» — узявся висловлювати йому якісь свої міркування. Промова була явно обвинувальна; до Кіма долинали окремі слова, причому половини він просто не розумів, а друга половина вражала свіжим поглядом на лайку як засіб приниження співрозмовника…

Ну от, слова закінчилися. Тепер, видно, битимуть.

Кім піднявся. Не поспішаючи рушив до хлопців; бежеве дубове листя хрумтіло в нього під ногами. Торішнє листя.

— Що сталося, хлопчики?

От що значить тон. Тон людини, яка звикла наказувати; під виглядом безневинного запитання хлопцям послано життєво важливу інформацію: я небезпечний. Я маю владу.

Як би вчинила допандемна шпана? «Тобі яке діло, старий хрін, чеши звідси, діду, поки не заробив по шиї…»

— Тобі яке діло, старий?.. — почав хлопець у червоному комбінезоні. Останнього слова — після епітета «старий» — Кім не зрозумів.

— Недобре, — сказав він, підходячи ближче.

Тепер, за законами жанру, ватажок мав узяти настирливого шкарбуна за комір…

Чого вони повинні поводитись, як допандемна шпана? Точніше не так: чого йому так хочеться, щоб ці, народжені при Пандемі, були схожі на допандемних сявок? Це що, ознака волі, самостійності, зрілості суспільства?

А чому вони не здогадуються, що у випадкового дідка може знайтися вбудований пульт, з якого так легко викликати «надзвичайку»? Здається, вони просто не розуміють, що він од них хоче. Кому яке діло, та й що особливого — уп’ятьох відлупцювати одного…

Тим часом хлопець у червоному комбінезоні обсипав Кіма набором незнайомих слів, очевидно, образливих. Четверо його приятелів підтримали; жертва спробувала змитися, але її одразу ж оточили знову. Рішучі хлопці, подумав Кім, розглядаючи червоний рум’янець на щоках ватажка, його м’які новонароджені вуса, його прищулені люті очі.

— Не соромно? — промовив він майже ласкаво. — Старшим грубіянити?

Ватажок вищирився — і зробив крок назустріч.

Усміхаючись, Кім підняв сукуватий корч, яких повно було тут же, на галявинці. Згадав Олександру: «Ну й у чому message?»

У цю мить ватажок зустрівся з ним очима.

…Через півгодини він наткнувся на них знову — в тому самому парку. Боягузливо втікши від самотнього дідка з дрючком, вони взяли-таки реванш і примудрилися дістати свою жертву… хоч у жертви, як здавалося Кімові, були всі шанси втекти.

Коли Кім прибіг на крик — по бежевому листю, по траві під листям — до місця страти, все вже було закінчено. Той, що вчасно не втік, валявся тепер на землі з пробитою головою, а ці, принижені недавньою втечею, мстилися тепер свідкові своєї ганьби — місили ногами, незважаючи на те, що він уже не ворушився…

Кім на бігу викликав і «швидку», і «надзвичайку».

— Мертвий, — сказав молодий лікар, Мишків ровесник. — Не підлягає реанімації… — і пополотнів.

Скло медичної капсули залишалося темне, майже непрозоре. Кім насилу розрізняв за ним лице загиблого хлопця — скривджене дитяче лице.

— Узяли всіх п’ятьох, — повідомив черговий координатор.

— Чого тільки зараз? — пошепки запитав Кім. — Я навів на них сорок хвилин тому…

— Такий сьогодні день, — подумавши, повідомив черговий координатор. — Третя смерть за минулі чотири години…

Кім заплющив очі. Терентій Логовіцу, п’ятнадцять років. П’ятнадцять. Після смерті здається навіть молодшим…

— Сашко?

— Я знаю. Кіме, тобі треба було поставитися до них серйозніше.

— Я не думав… — почав він і зрозумів, що виправдовується. — Я не думав, що…

І замовк, пригнічений недобрим передчуттям.

Вони здавалися такими нестрашними! Такими боягузливими! Він не поставився до них серйозно… Це його велика помилка. Кури бувають такі жорстокі одні до одних — куди тим вовкам…

— Сашко, глянь на статистику по шарах…

— Погана статистика. Що далі?

Кім востаннє подивився в лице загиблого хлопчика; Сашко урвав зв’язок. У нього, либонь, багато інших турбот…

По корпоративному каналу (ідучи з координації, Кім усе-таки залишив собі доступ) він замовив допити вбивць. Майже одразу на його внутрішньому екрані виявилося перемазане слізьми й соплями лице хлопця в червоному комбінезоні; відтінена червоним, шкіра вбивці здавалась особливо білою.

— …Уже таке було! І нічого не було! Ми його всього кілька разів стукнули… Усього кілька разів! Легенько! Уже таке було! І нічого не було! Він не міг від цього… Він не міг!.. Уже таке було!

Молодий лікар занурив капсулу в літалку. Він і сам був білий — не рум’яніший за небіжчика і не рум’яніший за вбивцю.

До закінчення «Комістра» залишалося сорок п’ять хвилин. Кім спустився на станцію підземки; старий театр стояв на мальовничому острівці посеред неглибокого ставка, здається, ставок напустили вже після того, як побудували будівлю… чи одночасно?

Сідало сонце. Точніше, воно давно вже сіло, але в цьому районі таке підсвічування — у сутінках тут вмикається «другий захід» і горить аж півночі…

Од підземки Кім ішов через стародавній квартал — дво- і триповерхові будиночки ще минулого століття, що збереглися тут не інакше як з музейною метою; над озером висів ріденький туман. Старий театр відбивався у воді разом з усіма своїми незграбними колонами, і вісім ажурних містків вели до нього з берегів, нагадуючи павучі лапи…

Десь палили листя. Запах був з Кімового дитинства.

Навіщо, подумав він утомлено. Де їхні батьки… де їхні вчителі? Чого не пояснили, чим може