Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Після вчорашнього ми всі вступаємо в нову еру — тепер не буде вседозволеності, зате буде страх. Порожні вулиці… Порожній транспорт… Порожні обличчя…

Треба вставати і йти. Іти по школах, по універах, по дитячих і підліткових мережевих каналах. Щось пояснювати. Заспокоювати й залякувати. Говорити, що рішення влади… тепер у нас з’явилося таке слово — влада… гарне хльостке слово, замість аморфної «координатури»… що рішення влади про застосування сили було правомірне і єдино можливе…

Який жах. І це ж правда…

Виклик від Сашка — солодкий спів пташок.

— Ти спав?

— Прокинувся.

— Нема коли спати, користуйся перезавантаженням… За вчорашній день по шару — жодного правопорушення.

— Поздоровляю…

— І десяток самогубств.

— Що…

— Уставай, пандемообраний… Гарувати подано.

Кім Андрійович Каманський вийшов з координації, коли йому виповнилося сімдесят. Не тому, що почувався старим, і навіть не тому, що йому набридло, як каже нинішня молодь, «корчити з себе Пандема». Просто він раптом зрозумів — з подивом, — що люди йому байдужі.

Колись він міг зневажати й співчувати, ненавидіти й поважати; тепер люди йому набридли. Може, тому, що робота останніх років — у координації — вимотала з нього рештки ілюзій.

Це була виснажлива, на межі можливого робота — від мозкових штурмів до методичного, будинок за будинком, відвідування волонтерами-психологами всіх жителів шару. Соціальні програми спершу відпрацьовували на симуляторі й тільки потім запроваджували у життя -- взаємозалежні комплекси заходів з однослівними назвами, як-от «Батіг», «Подарунок», «Дитина», «Терези»… Кім не раз і не двічі оцінив передбачливість Пандема, який помістив людство у «шлюз». Ні глобальної катастрофи, ні великої війни, ні навіть демографічного вибуху поки не сталося; соціальні потрясіння було зведено до мінімуму, бунтам запобігли, а системи цінностей було так-сяк перебудовано. Нікому більше не спадало на думку влаштовувати над містом перегони на літалках; на Трасу допускалися тільки машини, повністю позбавлені ручного керування. Це було незручно, проте безпечно; Кім прекрасно розумів, що в майбутньому проблеми не закінчаться і що це будуть старі, нав’язлі в зубах проблеми навпіл з новими, наразі неуявними, і що розв’язувати ці проблеми доведеться його племінникам, синові й онукам, але не йому, слава Богу. Годі, він і так уже багато років «корчить Пандема»…

Тим часом так звана стихія теж осміліла й заявила свої права на самостійність. Обвали й зсуви, лісові пожежі та смерчі, землетруси й урагани виникали один за одним методично, наче завдання від вчителя, і служба екстрених ситуацій, організована й оснащена колись Пандемом, складала один практичний іспит за одним — поки що успішно, бо шлях від простого до складного — це завжди краще, ніж раптове борсання в ополонці…

Кім Андрійович сидів удома й читав книжки. Або блукав по парках, розмовляючи з уявним Пандемом; або згадував померлого торік отця Георгія — «немає нічого, підвладного Пандемові, що в перспективі не було б підвладне людині»…

Коли йому набридало розмовляти з привидами, він ішов у мережу або зв’язувався з кимсь із сестер. Як сьогодні, наприклад.

— Кого тепер цікавить мистецтво, — сказала Олександра. — Щоправда, за останні роки з’явилося кілька поетів… Ці — як метелики, приходять нізвідки, геніально пишуть, поки вони юнаки і юнки, потім дорослішають і пропадають… ідуть у нікуди. Як автори, я маю на увазі, не як люди, слава Пандему…

Перед Кімом — на внутрішньому екрані — з’явився вхід у старий, побудований ще до Пандема театр. Помпезна будівля з колонами здавалася тепер бронтозавром від архітектури. Ні поваги, яку викликає справжня старовина, ні захоплення перед талантом конструктора, ні новизни, ні зручності — будівлю не знесли тільки тому, що комусь із Олександриних підопічних спала на думку ідея — давно, ще на зорі Пандема, — що приміщення можна блискуче використати для модних тоді «синтетичних видовищ»…

Тепер тут давали «Комічну містерію» — феєричну виставу, що догоджала одразу п’яти глядацьким чуттям. Ось уже кілька років «Комістр» мав такий успіх, що доводилось навіть обмежувати вхід; це тому, казала Олександра, що постановники всіляко знущаються зі смерті. Глядачі неначе повертаються в ранні роки Пандема…

(Кім знав, що саме Олександра стояла біля витоків програми «Подарунок», кілька років тому реалізованої Сашковими підлеглими. Людям, казала Олександра, потрібна насамперед психологічна підтримка. Потрібні яскраві видовища; нехай твоя права рука лякає їх розплатою й смертю, а ліва нехай заспокоює і каже, що смерті немає — ось як у «Комістрі»…)

— І все-таки це не мистецтво, — підсумувала Олександра, поки в стилізованій пащі старого театру зникало одне веселе сімейство за одним («Комістр» був розрахований на вік од чотирьох до ста чотирьох, так і було написано в програмці, і бадьорі дідусі з бадьорими дітьми під пахвою були звичайною тутешньою публікою).

— То ти підеш? — учетверте спитала Олександра.

— Скинь мені по мережі.

— Це справжнє видовище з емосимулятором, плюс запах і смак, тактильні відчуття… А реакція залу чого варта!

— Скинь мені разом із запахом і реакцією залу.

— Ох, brother, тобі ж усе одно нема чого робити…

Кім усміхнувся. Олександра і в старості бувала шикарно нетактовна.

— Там в одному місці з’являється Пандем, — повагавшись, повідомила Олександра.

— І що, я маю на це купитися?

Вона розсміялася:

— Що ж, Кімчику… А я піду. Все-таки позитивні емоції…

І, попрощавшись, урвала зв’язок.

Кім вийшов з системи; він сидів на поваленому дереві в самому центрі запущеного парку, крона дуба, що ріс напроти, здавалося, кишіла білками, а трава справа і зліва ходила хвилями — там жили миші та ще якісь дрібні гризуни. Міські екологи знову промахнулися з розрахунками; тепер або мишей почнуть годувати протизаплідним, або