Я тебе не зраджу - Іра Майська

Глава 35

Даша

Я вчора не змогла додзвонитись до Максима, коли вийшла з бібліотеки. Він трубки не взяв, тому пішла в гуртожиток засмученою. Думала, що подзвонить чи відпише пізніше, але ані в десять, ані в одинадцять він не вийшов на зв’язок.

Я вирішила, що він заснув з дороги, тому не стала їхати до нього та турбувати. Хай відпочине.

В академію приходжу раніше, ніж зазвичай. Бо ще треба дещо доробити в бібліотеці до першої пари. Моя руда подруга вже теж десь тут.

Бачу Глінську, вона розтягує губи в їдкій посмішці, дивиться на мене

— Що, вже все? Тепер ця ходить пішки? – гучно запитує у своїх подружок та вказує пальцем на мене.

— Воно і не дивно. Глянь на неї та ту дівчину, з якою наш Зарік вечеряв та цілувався в ресторані.

Тицяє своїм телефоном мені в обличчя.

— Дівчата, заспокойтесь. На таких, як ви він і не подивиться.

Намагаюся вколоти у відповідь і утримати покерфейс.

А саму колотить, бо на фото розкішна блондинка висить на шиї у красунчика. У мого красунчика. І вона тягнеться за поцілунком, а його руки в неї на талії.

Всередині мене відбувається викид магми, як при вивержені вулкану. Просто в одну коротку мить по моєму тілу розтікається лава, спалюючи все на своєму шляху. Кажуть вчені, що температура цієї маси досягає тисячі градусів по Цельсію.

Ви знаєте...

Вірю...

Після такого нічому живому там не вижити.

Йду прямо на вулицю. Не покажу цій суці, як мені боляче.

Свідком цього стала і Ніка, яка намагається мене схопити під руку і сказати, що таке просто неможливо. Що Зарік взагалі ні на кого не дивиться, окрім мене. Годі і казати про поцілунки. Адже я теж так думала. І вірила в це.

Так, він спав. Та точно, що не один.

Цікаво, дав їй свою футболку, в якій я люблю спати? Чи їм одяг не знадобився?

Дурепа.

Яка ж я дурепа.

Йду на автовокзал, прямо з академії. Сльози котяться по щокам.

А що ти хотіла, Даш?

Задаю питання собі.

Мені ж Лерка казала ще тоді, на вечірці, що я не єдина у нього. І що у нього такі подружки, що можуть закривати показ моди десь в Мілані.

А я наївна. Вірила. Закохалася.

Авжеж. В нас і сексу майже два тижні не було. То ми ніяк не могли з ним побути разом, то в мене критичні дні.

Заходжу в маршрутку, оплачую проїзд та вимикаю телефон. Привалююся головою до скла. Оплакую свої мрії та віру в людей і щирість.

Дома мамі кажу в двох словах, що посварилася з хлопцем і хочу побути на самоті. Дякую їй хоч за те, що з розумінням до цього поставилася та не виносить мізки про те, що я не на навчанні.

Прокидаюся близько восьмої вечора, на вулиці вже темно. Вмикаю телефон. Починають сипатись сповіщення про дзвінки від Ніки та Максима Заріцького.

Подрузі відписую, що я вдома і в мене все добре. А Заріка просто блокую та видаляю повідомлення, навіть не відкривши.

Не цікаво.

Вже нічого не має сенсу.

Телефон вібрує. На екрані незнайомий номер. Ніхто лівий мені дзвонити не буде. Думаю, що то Максим.

Ігнорую. Зубами впиваюся в свою нижню губу і стираю одиноку сльозу.

Повечерявши та прийнявши душ, заходжу в соціальну мережу. Пише моя шкільна подруга, каже, що теж вдома і пропонує зустрітися десь за годину.

Мені треба компанія. Бо наодинці я себе зжеру. Кажу, що прийду в місцевий бар.

Натягую джинси та першу кофту, що трапилась під руку, йду на вулицю. Зустрічаємось з Юлею, заходимо в місцеву забігайлівку.

П’ятниця. Вечір. Молодь збирається. Хтось п’є за барною стійкою, хтось танцює. Ми сідаємо за столик, що стоїть в самому кутку. Купуємо собі пляшку вина та шоколад до нього. Обмінюємося новинами, хто і де з однокласників знаходиться.

Я навіть трохи відволікаюся від думок про свій невдалий досвід. Сміємося з подружкою. Згадуємо шкільні часи. Потім до нас підсідають хлопці з паралельного класу.

Дістаю телефон з кишені, скидаю дзвінок від Ніки. Пишу, що я в барі з друзями і завтра вже наберу її.

П’ю алкоголь і не реагую на дзвінки та повідомлення з чужого номеру. Як я і думала, то Зарицький. Просить відповісти на дзвінок і розблокувати його.

Блокую цей номер теж.

Вечір був нормальним, поки не заходить Глінська. В компанії місцевих мажорів, серед яких і Антон. Кілька хвилин вони оглядаються та сідають за столик поруч з нашим.

Цілу годину намагаюся ігнорувати смішки та підколи в мій бік. Але коли виходжу на вулицю, аби подихати свіжим повітрям, то знову зчіпляюся з Лєркою.

Поки словесно. Але терпінню приходить кінець.