Ти моє світло - Кеті Рід
– Як твої успіхи в малюванні?
Я кліпнула, повертаючись думками на кухню, і здивовано озирнулася до мами. Вона сиділа, обійнявши долонями чашку, і з сумом в очах розглядала мене.
– Тобі цікаво? – спантеличено спитала я.
– Звісно, цікаво, – одразу відповіла вона. Помітивши скептицизм, написаний на моєму обличчі, зітхнула: – Я знаю, що ти досі ображаєшся. Але я просто хотіла, щоб ти мала шанс на краще майбутнє.
– Краще, ніж здійснення мрії? – тихо спитала я.
Вона опустила очі. Я теж зітхнула і коротко розповіла про майбутню виставку. Це була далеко не перша моя виставка, але цей раз – особливий. Цього разу роботи студентів планували розмістити у художній галереї в центрі міста.
Мама обіцяла прийти, хоч я і не просила. Я навіть друзів ніколи на них не запрошувала. Боялася побачити на їхніх обличчях відображення власних страхів – що мої роботи не варті нічого. Адже тому їх ніхто не купує?
Перш ніж піти, я зазирнула у вітальню. Маля, як ми скорочено називали кішку, лежала на дивані. Коли я наблизилася, вона відкрила одне око, але одразу заплющила знову, продовжуючи спати. Я ж оглянула кімнату, в якій за останні п’ятнадцять років майже нічого не змінилося.
Те саме жахливе покривало з квіточками. Телевізор, який не дивився ніхто, крім мами. На вікнах – яскраво-жовті штори. Згадалося, як в десять років я намагалася пошити з них собі сукню. Добре, що мама вчасно мене зупинила...
На полиці у шафі стояла одна-єдина рамка. Ігноруючи те, як стислася грудна клітка, я наблизилася. Розглядаючи світлину, повільно провела пальцем по вицвілій фотографії. По обличчю, яке вже майже стерлося з пам’яті.
Мама досі її не прибрала...
Повернувшись додому, я зачинилась у себе. Спробувала подивитися нову серію дорами, але подумки постійно поверталася у минуле. Врешті-решт я вимкнула ноутбук і дістала навушники.
Вікно моєї кімнати виходило на подвір’я і під’їзд. На відміну від кімнат Лери і Лізи, до мене сонце майже не зазирало. Лише одну коротку годину перед заходом воно наповнювало мою темряву світлом. Ось і зараз я сиділа на ліжку, спершись спиною на стіну, і спостерігала за жовтогарячими променями. Вони повільно переміщувалися по кімнаті, перш ніж зникнути.
У вухах фортепіано награвало сумні акорди. Вітер з відчиненого вікна перегортав листки блокнота на столі, на кожній з яких – одне й те саме обличчя...
Всі вихідні я прокручувала в голові останній тиждень. Скільки всього сталося за такий короткий проміжок часу... Скільки всього змінила одна ніч.
Почуття до Дениса здавалися чимось далеким і давно забутим. Макс більше не поводився, як крижаний принц – принаймні, зі мною. Навпаки, я більше не впізнавала друга.
Та чи можна нас тепер називати друзями?
В неділю написав Антон. Він поїхав з друзями в гори, поки ще стояла суха сонячна погода. Прислав мені кілька фотографій, де кривлявся з друзями і смажив сосиски над багаттям. Хлопець розповів, що має двох вівчарок, яких залишив у батьків на ці два дні. Трохи поговорили про його і мою сім’ю.
Якщо він говорив відкрито, то я відповідала коротко і сухо. Антон відчув напругу і запропонував зустрітися в понеділок. Спочатку я подумувала відмовитися, але зрештою погодилася.
По суті, це навіть не побачення. Хвилюватися нічого, адже так?..
