Ти моє світло - Кеті Рід

Тривожний знак.

– Тоді під’єднай навушники до телефона, – почав Макс.

Я сіла в ліжку і провела долонею по ліжку. Клубок проводів знайшовся під подушкою. Безпровідні навушники я більше не купляла – перша ж пара не протрималася й двох днів, героїчно потонувши в склянці соку. Розплутавши і підключивши навушники, я подала голос:

– Готово. Що тепер?

– Тепер ляж так, щоб тобі було зручно.

Я скептично хмикнула, але зробила, як він просив.

– Є.

– Голова на подушці? – всміхнувшись, уточнив він.

Зітхнувши, я спустила ноги зі стіни, куди їх задерла, і лягла правильно.

– Тепер – так.

Макс тихо розсміявся. Я прикрила очі, насолоджуючись тихим звуком. Так легко було уявити, що він зовсім поруч. Буквально за спиною. Варто простягнути руку – і торкнуся його...

– А тепер знайди свою музику, – продовжив Макс, не підозрюючи про мої думки. – Ту, що без слів.

– До речі, – розплющивши очі, стрепенулась я. – Як ти дізнався, що слова в піснях відволікають мене від малювання?

– Не зараз, – терпляче озвався він. – Знайди. Тільки щось заспокійливе, а не Моцарта.

Закотивши очі, я прогорнула плейлист, поки не знайшла ноктюрни Шопена. Думаю, підійдуть.

– Тепер ми попрощаємось, – почула я ласкавий голос. – Ти ввімкнеш музику на самий мінімум і заплющиш очі. І заснеш. Я обіцяю.

Груди раптом здавило. Прощатися не хотілося. Я нахмурилася, але промовчала.

– Добраніч, Ксюшо, – тихо сказав Макс.

– Добраніч, – прошепотіла я, не довіряючи  власному голосу.

Навіть після цього Макс не поспішав розривати зв’язок. Може, він теж не хотів прощатися?..

Коли пауза затягнулася, я зітхнула і таки натиснула червону кнопку. Скинувши покривало, перелізла під ковдру і ввімкнула першу мелодію. Заплющила очі. У вухах досі лунав тихий шепіт, що дедалі більше розчинявся у мінорних нотах.

Наступного ранку я прокинулася від шуму в коридорі. Дівчата вже збиралися в універ. З-за дверей долинали їхні розмови вперемішку з позіханнями. Оглянувши ліжко, я помітила телефон і навушники, що знову сплуталися, біля подушки.

Коли я встигла їх зняти? І як так швидко заснула?..

Тук-тук-тук.

– Ксюшо! Ти встала?

Голос Лізи увірвався в мій стомлений мозок. Я протерла заспані очі й відчинила двері.

– Доброго... ранку, – позіхаючи, озвалась я.

Ліза здивовано оглянула мене з голови до ніг. На мені досі була коротка нічна сорочка з соняшниками. Подруга ж уже повністю зібралася – чорні джинси, шовкова сорочка молочного кольору і піджак у смужку. Лише замість туфель на ногах – пухнасті капці.

– Ти досі не готова? – голова Лери визирнула з дверей навпроти. – Нам виходити через десять хвилин.

– Чорт! – вирвалося в мене. Я стрімголов кинулася в ванну, на ходу зав’язуючи скуйовджене волосся без гумки. – Чому ви не розбудили мене раніше?

– Ми намагалися, – хмикнула Ліза, проводжаючи мене поглядом. – Ти не чула.

Ого. Це я так міцно спала?..

Довелося збиратися похапцем. Я встигла лише почистити зуби і переодягнутися, як дівчата потягнули мене до дверей.

– Куди ви так поспішаєте? – пробурчала я, обсмикуючи помаранчевий джемпер і перевіряючи, чи застебнула блискавку на джинсах.

Лера повернулася до мене і вже відкрила рот, щоб відповісти, як раптом завмерла. Ми зайшли в ліфт, і вона дзвінко розсміялася.

– Боже, ти схожа на гарбуз.

Я пирхнула і закотила очі. Правду кажучи, я й сама не знаю, чому взагалі купила цю кофтинку.

– Якби ви мене не підганяли, я б встигла вибрати щось інше.

– Якби ми тебе не підганяли, – вставила Ліза, – то запізнилися б на пари.

Я хмикнула, але промовчала.

Перша пара пройшла вдало – точніше, я її вдало проспала. Пощастило, що мене не запитали. А от другою йшла світова література. Валентина Іванівна знову свердлила мене суворим поглядом крізь свої жахливі окуляри. Довелося записувати лекцію і ховатися від її уваги за спиною Лізи.

На обіді ми утрьох пішли в кафе. На вітрині було стільки страв, що я спочатку навіть розгубилася. Пам’ятаючи п’ятничний інцидент на роботі, я вирішила більше не пропускати обід. Та важко переходити на здорове харчування після років поїдання круасанів і булочок. Взявши на пробу тарілку салату і пампушки, я захопила ще вишневий сік і стала в чергу за дівчатами.

– Привіт, красуні, – раптом пролунав веселий голос за спиною.

Ми з дівчатами підскочили на місці й озирнулися. Ден з Максом стояли за нашими спинами, теж вибираючи собі їжу. Я навіть не глянула на Дениса, зосередившись на його другові. Весь ранок я прокручувала в голові нашу нічну розмову, а тепер зніяковіла.

Макс зі звичним байдужим виразом обличчя поставив на власну тацю такий же салат, як у мене, і відбивну розміром з долоню. Потім перевів погляд до вікна над моєю головою. Я нахмурилась.