Ти моє світло - Кеті Рід

У футбольній формі він виглядав не менш інтелігентно, ніж у звичних сорочках чи водолазках. Було щось невловиме в самому Максові, що не могло приховати навіть найгірше вбрання. Темне волосся вологими пасмами спадало на лоб, а на щоках проступив рум’янець від бігу.

До речі, що він тут робить?

Здивована, я перевела погляд на поле. Схоже, у гравців перерва. Дехто з хлопців розвалився на траві, інші сиділи на лаві, пили воду і розмовляли. Серед них був і Ден. Аж ось він підняв голову і знайшов нас на трибунах. Всміхнувся і помахав рукою. Я в’яло махнула у відповідь, а от Макс ніяк не відреагував.

Я знову напружилася, як в кафе. Що, як він почне щось робити просто тут, на очах у всіх?..

– Розслабся.

Плюх.

На коліна приземлилася маленька пачка соку. Якусь мить я здивовано роздивлялася їжачка з фруктами на упаковці і трубочку збоку, а потім перевела погляд на Макса.

– Це – мені?

– З нас двох соки п’єш тільки ти, – відповів він, відкинувшись на спинку сидіння. 

Тепер мій погляд став підозрілим. Він, помітивши це, закотив очі й відвернувся.

– Сік не заборонений правилами дружби.

Окей. Гаразд.

Може, наша дружба таки не втрачена. Правду кажучи, ігнорувати й отримувати те саме у відповідь від Макса було... боляче.

Якийсь час ми розмовляли про навчання. Макс не забув сцену з Валентиною Іванівною, свідком якої став на початку тижня. Довелося розказати йому про проблеми з недопуском до екзамену.

– Доведеться вчитися, – зітхнула я.

Він хмикнув і злегка посміхнувся.

– Для того ми й приходимо в університет.

Я промовчала. Що на це скажеш?..

Хлопець помітив зміни на моєму обличчі і нахмурився.

З хвилину ми сиділи в тиші, дивлячись на гравців внизу. З Максом завжди було легко мовчати. Просто сидіти і насолоджуватися спокоєм. Добре, що це не змінилося.

– Ким був твій батько? – раптом спитав він.

Я завмерла, захоплена зненацька. Повернула голову. Макс досі не дивився на мене, спостерігаючи за хлопцями, які вже підводилися на ноги.

Я не розповідала друзям про тата. Вони знали лише те, що він помер, коли мені було п’ять років.

В пам’яті сплило минуле. Образливі крики у спину. Кпини. Викидання речей у смітник. Штовхання і смикання за волосся.

У школі, коли наші з Дашею однокласники дізналися, ким він був, наше життя перетворилося на пекло. Особливо, життя Даші. Мені довелося рано подорослішати, щоб навчитися захищати і себе, і її. Пізніше вона теж цьому навчилася, але уїдливі коментарі за спиною переслідували нас до самого випускного.

– Акробатом у цирку, – випалила я перше, що спало на думку.

– Це ж неправда, – примружився Макс, заглядаючи мені в очі.

Замість відповіді я лише знизала плечима. Я більше не повторю цю помилку. Ніхто не дізнається правду.

Він явно хотів продовжити, аж тут роздався пронизливий свисток. Ми одночасно підскочили і повернулися на звук. Члени команди вже махали Максу і кликали спускатися, поки тренер свердлив нас невдоволеним поглядом. Ден стояв, вперши руки в боки, і теж з цікавістю розглядав нас.

Зашарівшись, я відсунулася. Під час розмови ми мимоволі наблизилися одне до одного. Макс помітив моє занепокоєння і без зайвих слів підвівся на ноги.

Повернувшись спиною до команди, він непомітно провів кінчиками пальців по тильному боку моєї руки, не затримуючи рух. Ніжний доторк, так не схожий на нього, тривав всього секунду, та мені одразу полегшало. Темрява, що знову насувалася разом зі спогадами, відступила.

Макс пішов. Мені нічого не лишалося, як знову дивитися йому вслід. Лише коли він спустився до команди і зосередився на тренуванні, я вислизнула зі стадіону і поїхала на роботу.