Ти моє світло - Кеті Рід

Ксюша

– Мені подобається одна дівчина. Але я вирішив її розлюбити.

– Чому? Ти їй хоча б зізнався?

– Ні.

– Опускаєш руки, хоча навіть не зізнався?

– У неї є хлопець.

Я пирхнула і закрила кришку ноутбука трохи різкіше, ніж треба. Сюжети в дорамах останнім часом здавалися пласкими і наче повторювали один одного. Навіть ті серіали, які я переглядала роками, більше не викликали захоплення.

Гра акторів теж більше не заворожувала. Я не вірила їм, хоча немало сліз пролила й не менше сміялася над їхніми пригодами в минулому. Та не тепер.

Зітхнувши, я перевела погляд за вікно, обрамлене фіолетовими шторами. У темному небі мерехтіли зірки – найяскравіші, які проривалися крізь світло навіть у великих містах. Навколишній спокій лише зрідка переривався шумом машин. Це й не дивно – о третій годині ночі більшість людей мирно спить собі у ліжках.

Зненацька тишу розірвало відчайдушне котяче нявчання. Я підскочила до вікна, зацікавлена тим, що відбувалося ззовні. З четвертого поверху картина відкривалася цікавезна.

Рудий кіт ганяв сірого по двору, стиха підвиваючи. Той намагався сховатися за машинами, але це мало допомагало. Зрештою, йому довелося тікати з двору. Рудий же, задоволений собою, неквапливо повернувся у темряву.

Всміхнувшись, я переклала ноутбук з ліжка на письмовий стіл. Схопила телефон, який перевіряла надто часто за ці вихідні, і плюхнулася обличчям в пухнасте покривало. Воно заглушило зітхання.

Я сумувала.

Дивовижно, як сильно я прив’язалася до хлопця, який два роки залишався просто другом. Зараз же навіть один день без нього тягнувся вічність. Стиснувши в долоні телефон, я завагалася.

Третя година ночі. Треба заспокоїтися і лягати спати. Я побачу його завтра.

Хіба що на хвилинку...

Я його розбуджу.

Якщо візьме слухавку – значить, не спав.

Зважившись, я розблокувала смартфон. Очі одразу засліпило. Чортихнувшись, я знизила яскравість екрану до мінімуму. Пальці, наче маючи власну волю, прогорнули контакти, поки не знайшли бажане ім’я.

Ще секунду повагавшись, я таки натиснула зелену кнопку.

Один гудок.

Він подумає, що я втратила розум.

Другий.

Або спить.

Третій.

А завтра буде мене дражнити.

Щойно я відвела телефон від вуха, з динаміка долинув хриплий голос:

– Алло...

Я притисла телефон назад і прикрила очі. Нащо я йому подзвонила?..

– Хто це? – озвався Макс.

Охриплі від сну нотки зробили зі мною щось дивне. По тілу пробігли мурашки, а серце закалатало, ніби хлопець був зовсім поруч.

– Це я, – пробурмотіла я.

У слухавці зашаруділо – мабуть, Макс перевернувся у ліжку. Я уявила його, вкритого ковдрою поверх оголеного торсу, і теж перевернулася на спину. Долоні раптом спітніли.

– Ксюшо? – здивувався він. – Що таке?

Я перевела погляд за вікно. Хотіла почути його голос, але доведеться говорити самій... Ну й нехай. Це краще, ніж нічого.

– Ти колись бачив, як коти захищають свою територію?

– Що? – спантеличено перепитав Макс. Здається, я його шокувала.

– В такому стані до них краще не наближатися, – продовжила я. – Вони одразу перестають бути милими пухнастиками. Я щойно бачила це на власні очі. Є в нас тут один кіт...

Я говорила всілякі дурниці, але Макс, як не дивно, слухав. Тихо посміювався, поки я розказувала йому про пригоди рудого бешкетника. Одного разу навіть довелося налякати його шваброю з вікна – він примудрився залізти високо на дерево, а злізти побоявся.

Секунди перетікали в хвилини. Час спливав непомітно, поки ми розмовляли про нісенітниці тихими голосами. Він – щоб не розбудити батьків. Я – щоб не зруйнувати ідилію.

Хотіла б я, щоб все було так просто завжди. Просто говорити одне з одним про все на світі. Навіть якщо це такі дрібниці.

– Тобі пора спати, Ксюшо, – зрештою сказав Макс, коли я закінчила розповідати про вчорашню поїздку до мами. – Ти надто мало спиш.

– Може, я просто сова? 

– Ніхто з викладачів не зробить тобі поблажку через це, - його голос невловимо змінився. Можу закластися, що він посміхнувся.

– А шкода... – позіхаючи, простягнула я.

– Як ти зазвичай засинаєш? – раптом спитав Макс.

Я повернулася на бік, затиснувши телефон між щокою і подушкою.

– Просто дивлюся дорами або гортаю соцмережі, – відповіла я, не розуміючи, до чого він хилить. З губ зірвалось нове позіхання.

– Хочеш, допоможу заснути? – м’яким, наче оксамитовим голосом спитав хлопець.

– Хочу, – одразу озвалась я. Зараз я погодилася б на що завгодно, аби продовжити розмову.