Ти моє світло - Кеті Рід

Раптом хтось опустився на стілець поруч зі мною. Я повернула голову і різко вдихнула. Макс тим часом уже поставив власну тарілку і високу склянку кави з льодом на стіл.

Друзі навіть не звернули увагу на його появу, зайняті обідом. Мої ж очі мимоволі пройшлися по різко окресленому профілю і напруженому тілу. По передпліччях нижче закочених рукавів синьої сорочки, тягнулися доріжки вен. В горлі пересохло, і я швидко підняла погляд вище.

На мене Макс не дивився.

– Де ти так затримався? – спитав Денис.

Я підскочила на стільці й швидко відвернулася. Та навіть не дивлячись на Макса, я відчувала його всією шкірою. Ледь помітне тепло його тіла просочувалося в моє, змушуючи нервувати ще більше.

– Зустрів тренера, – скривився Макс, відповідаючи на питання. Я здивовано перевела погляд з одного хлопця на іншого.

– Будеш знати, як прогулювати тренування, – хмикнув Ден, кинувши в його бік хлібцем з плетеної корзинки на столі.

Він мовчки ухилився, досі не дивлячись на мене. Я ж нахмурилася, складаючи в голові два і два.

Макс прогуляв вчора тренування. І прийшов замість нього до мене. Навіщо він це зробив, якщо знав, що у нього будуть неприємності?..

Тепер я відчувала його присутність ще гостріше. Ми й раніше сиділи поруч, але сьогодні все було по-іншому. Я сиділа на стільці, як на голках, і не могла перестати смикатися від найменшого руху хлопця. Він же спокійно їв пасту з грибним соусом, повністю мене ігноруючи.

Зрештою, це те, чого я й хотіла. Я сама вимагала, щоб про нас ніхто нічого не знав. Тоді чому від його байдужості так важко на душі?

Макса Стеценка в універі знали майже всі. Він був не настільки популярним, як Денис, але і у нього була власна армія прихильниць, які фанатіли по його холодній аурі недоступності. На щастя, вони рідко до нього наближалися, знаючи, що він цього не любить.

Задумавшись, я випадково впустила виделку. Вона впала, голосно дзенькнувши об темну плитку на підлозі.

На звук озирнулися кілька відвідувачів – в основному, студентів. Серед них була і Даша. Сестра сиділа за віддаленим столом в компанії друзів і тепер здивовано дивилася в мій бік. Помітивши в її очах питання, я похитала головою, даючи зрозуміти, що зі мною все гаразд. Вона одразу відвернулася до своєї подруги, яка знову махала мені через весь зал.

Треба буде з’їздити додому на вихідних... А може й не треба.

Випроставшись, я поклала брудну виделку на стіл. Все одно апетиту не було. Щойно я відсунула майже повну тарілку подалі, Макс скосив на мене очі. Я знову занервувала і швидко сховала руки в довгі рукави рожевого худі.

Моє коліно хтось штовхнув.

Я опустила погляд під стіл, а потім знову підняла на Макса. Він зиркнув на мене ще раз, перш ніж повернутися до обіду. Не дивлячись на образу, він намагався заспокоїти мене.

Дійсно, чому я так занервувала? Все як завжди... Адже так?

До кінця обіду ми більше не дивилися одне на одного. Він – бо досі думав, що я його використовую. Я – бо не знала, як дати собі раду.

Після пар ми з Лерою пішли на стадіон. Менш за все хотілося проводити наступні кілька годин під прицілом пильних горіхових очей, але це було краще, ніж грати з Максом у хованки по всьому університету. Інтуїція підказувала, що він якимось чином знайшов би мене, де б я не сховалася.

Поки Лера знову читала книгу на телефоні, краєм ока слідкуючи за тренуванням футболістів, я дістала з рюкзака блокнот. Подруга впізнала вже знайому обкладинку, але зазирати всередину не стала. Я подумки подякувала їй за тактовність і розгорнула чистий аркуш. Простий олівець повів першу легку лінію, з кожним разом виводячи фігуру на полі дедалі чіткіше.

Дивно, але нікого іншого малювати більше не виходило. Або виходило, але все було не те. Вночі, сидячи у ліжку без сну, я спробувала намалювати Антона. Та його обличчя розпливалося перед очима, трансформуючись у геть інше.

Сірі очі наливалися коричнево-зеленим кольором. Скуйовджене волосся коротшало. Трохи округлі щоки змінювалися на різкі вилиці. Посмішка зникала, а замість неї на обличчі з’являлися спокій і зосередженість.

В результаті замість Атона я намалювала деталізований портрет Макса. Здавалося, що його обличчя я знала вже краще за своє.

Не дочекавшись закінчення тренування, Лера поїхала на роботу. Тепер, коли футбольний турнір наближався, тренування стали довшими, а хлопці викладалися на повну. Георгій Юрійович, який за сумісництвом був ще й викладачем фізкультури, не знав пощади.

Та й у подруги останнім часом побільшало роботи. Вона приїжджала в офіс раніше, а додому поверталася пізніше. Провівши її задумливим поглядом, я знову зосередилася на малюнку.

Не пройшло й кількох хвилин, як хтось опустився на сидіння поруч. Я здригнулася й поспішно прикрила малюнок рукою. Блокнот випав з рук і з глухим стуком упав нам під ноги. Перш ніж я встигла зреагувати, Макс уже нахилився.

Хоч би не відкрив. Хоч би не відкрив. Хоч би не...

– Тримай.

Я обережно забрала блокнот з його рук і відклала на сидіння по інший бік від себе – подалі від Макса. І лише тоді знову повернулася до друга.