Ти моє світло - Кеті Рід

– Не знаю, – пробурмотіла я.

– Як це?

Я кинула в рот кубик сиру. Прожувала, і лише тоді пояснила:

– Раніше думала, що кохаю. Але недавно зрозуміла, що це було не по-справжньому.

– Як ти це зрозуміла? – поцікавився він.

Як?..

– Зараз все зовсім по-іншому, – тихо відповіла я. – З ним важко, але водночас і легко.

– Ти йому довіряєш? – спитав Яків.

– Так, – не задумуючись, сказала я.

– А тепер згадай, як ти почуваєшся поруч із цим хлопцем. Це і є твої почуття.

З цими словами Яків відштовхнувся від стіни і повернувся до робочого місця. До мене він більше не озивався, даючи побути наодинці зі своїми думками.

Остання година зміни пройшла спокійно. Як не дивно, Стас ні слова не сказав про інцидент з переплутаним замовленням. І навіть не вирахував вартість морозива з моєї зарплатні.

– А ти не такий жахливий начальник, як я думала, – посміхнулась я, прощаючись.

– Це був комплімент чи образа? – звузив очі він.

Я всміхнулася ширше. Тоді Стас похитав головою, але на його губах теж з'явилася ледь помітна посмішка.

– Наступного разу щоб прийшла на роботу ситою. Мені не потрібні проблеми на робочому місці.

Я здивовано озирнулася, та він уже повернувся до залу, щоб закінчити власні справи.

Порожні вагони хиталися вліво-вправо на поворотах темного тунелю, поки везли мене й інших пасажирів додому. Вдивляючись у своє відображення у вікні навпроти, я задумалася над словами Якова.

Що я відчуваю до Макса?

Раніше я не відчувала нічого. Практично не помічала його, зосередившись на Денові. Але зараз... Зараз я відчувала весь спектр емоцій, який тільки існував.

Він мене злив. Дратував. Тримав у напрузі. Але в той же час я відчувала спокій. Тиху радість, помічаючи його в натовпі. Захоплення, спостерігаючи за ним на футбольному полі або слухаючи його диспути з Деном.

Макс не хизувався своїми знаннями чи розумом, але це було зрозуміло без слів. Мене заворожувала його впевненість у собі і власних силах – те, чого мені самій достоту бракувало.

Його холодність і байдужість до оточуючих явно мала якісь причини. Закладаюся, що розгадка криється вдома. Я хотіла б її розгадати, але не для того, щоб змінити Макса.

Я просто хотіла його зрозуміти.

Хотіла його відштовхнути, але в той же час не хотіла, щоб він йшов. Хотіла, щоб обійняв, коли він натомість ледь торкався. Хотіла поцілувати, але розуміла, що тоді вороття не буде.

А чи є воно зараз?..

В суботу я таки поїхала до мами. По дорозі двічі поривалася зійти з автобуса і повернутися, але Даша має рацію. Вона не заслужила такого відношення. Це я була егоїсткою, як завжди.

Мама виглядала мене з вікна. Одразу обійняла, щойно я переступила поріг квартири. Я обійняла її у відповідь і відмітила крізь пухнастий светр, що вона схудла ще більше. Важка робота в лікарні віднімала в неї всі сили, але я знала, що головна причина крилася в іншому. Зітхнувши, я відсторонилася і оглянула її з голови до ніг.

В темному волоссі побільшало сріблястих проблисків, а ясні зелені очі втратили блиск. Мені одразу стало не по собі, і я відвернулася.

– Де Даша? – спитала я, поки знімала кеди.

– Пішла гуляти з друзями, – розгублено відповіла мама. – Ти часом не знаєш, з ким вона дружить?

Я пригадала дівчину, яка махала мені щоразу, як бачила. Вона була єдиною, чиє ім’я я знала. І то тому, що вона попросила Дашу нас познайомити мало не в перший день навчання.

– Здається, її подругу звати Альона, – знизала плечима я. – Ти ж знаєш Дашу.

– Знаю, – зітхнула вона.

На звуки в коридор вийшла і Малефісента. Я погладила чорну шерсть кішки, та вона ображено пирхнула й відвернулася. Поглянувши на мене, як на зрадницю, задерла хвіст і повернулася у вітальню, де, мабуть спала, поки ми її не розбудили.

Схоже, вона досі не пробачила мені переїзд.

Поки мама розігрівала обід, я пройшла в кінець коридору і злегка штовхнула дерев’яні двері. Вони прочинилися з тихим скрипом, і я зайшла у свою колишню кімнату. Мимоволі з грудей вирвалося зітхання.

Скільки спогадів зберігали ці стіни...

Дрібні квіти на шпалерах з роками вицвіли. Біля вікна – ліжко Даші. Мій диван переїхав у вітальню, тож тепер тут не лишилося нічого мого. Я наблизилася до стіни над письмовим столом, розглядаючи свої старі малюнки.

Даша завжди була капосницею. Раніше, коли ми ще були малі, вона постійно рвала або розмальовувала мої малюнки. Коли я подорослішала і заборонила їй так робити, витівки сестри з кожним разом ставали все гіршими. Все небезпечнішими. Вона наче навмисне шукала неприємності на голову, а мені доводилося її з них витягати.

Після обіду, що пройшов у ніяковій тиші, я заварила чай. Мама неквапливо помішувала у чашці цукор, поки я дивилася на тополі за вікном, уже мріючи піти. Наступного разу треба буде зустрітися десь в іншому місці...