Більше ніколи - Фредеріка Фома

 - Ні, я прийшов поговорити, й краще вдягнись. - Він знову всміхається, а його погляд ковзає по моєму тілі з голови до ніг. Й те що він бачить, йому подобається, я бачу це по реакції його члена в штанах. 

 - Макс... - Пищу, розвертаюсь до нього спиною, хапаю сукню й швидко натягую її на себе. Відчуваю як мої щоки палають. - Чого тобі ? 

 - Я... чорт.

 - Забув чого прийшов ? 

 - Забув коли побачив тебе... ну... 

 - Я ціла. Якщо це тебе хвилювало.  

 - Мені більше турбує твоя реакція. Ти вибачила Кості ? - Чоловік робить крок до мене. 

 - А що я мала зробити ? Образитись, набути губи ? Чи помститися ? 

 - Ні, могла б просто не прийняти його вибачення. 

 - Й щоб це дало ? Зі мною все добре. - Складаю руки на грудях. 

 - Завдяки мені. Я тебе витяг з води. 

 - І я тобі за це вдячна. Але не буду сваритись з Костею через дурний жарт. 

 - Жарт, ти б могла втонути. 

 - Не роби з мухи слона. - Закочую очі, він явно перебільшує, чи ні ? 

 - Я не роблю, це ти недооцінюєш ситуацію. Якби не я...

 - Що ти хочеш, щоб я зробила ? Медаль тобі дала за свій рятунок ? - Мене бісить його повчання, та манера спілкування. 

 - Медаль ? Нормального дякую, було б достатньо. - Пирхає та вилітає з кімнати. 

Обурено зціплюю зуби. Макс поводиться як мій старший брати, якого в мене ніколи не було. Хоче ніби захистити у своїй манері, але цим самим біситись мене до крику.