Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

були як віск у його руках, а присяжні тремтіли від його лютого погляду. Він увійшов до парламенту і неупереджено топтав своїх соратників та опонентів. Він викликав більше ненависті, ніж будь-хто з його покоління, бо був зухвалим, непохитним і нетерплячим до суперечностей; але за короткий час уряд був змушений зробити його генеральним прокурором. З самого початку його розум був націлений на кінцеву мету, і він чекав, поки канцлер того часу не помре. Це був найважливіший момент його життя, бо всі зацікавлені чудово розуміли, на що націлений Джосія Спретт; але тепер вся гіркота, гнів і відраза, які він так навмисно викликав, були об'єднані проти нього; і йому також довелося боротися проти суперництва одних та гіркоти інших. Але, як лев у безвиході, з розкішною впевненістю в собі, він звів себе на дибки, щоб знищити всі перешкоди. Уряд не визначився. Якийсь видатний юрист, сер Роберт Парклі, мав до нього претензії, які не можна було заперечити. Зайнявши посаду в попередній адміністрації, він відмовився від права на підвищення по службі, розуміючи, що його винагорода після цього повинна бути великою: він був людиною енергійного розуміння, вченого, світською та великої родини. Призначення було б дуже популярним. Але генеральний прокурор  був не тою людиною, з якою можна було б пожартувати, і неофіційно було направлено посередника для вивчення його поглядів.

- Я гадаю, Парклі отримає канцлерство, - сказала ця людина під час привітної розмови.

- Ви нічого подібного не припускаєте, - крикнув Джосія Спретт. Його обличчя почервоніло від приступу гніву, і його похмурий вигляд поглибився, коли на лобі виділялися вени, мов вузликові шнури. Він прикував до чоловіка  пронизливі очі, які, здавалося, читали у душі, відкриваючи ганебні таємниці. - Вас послали, щоб дізнатися, що я думаю про канцлерство? Це те,  що я підозрював. Не заперечуйте!

Намистинки поту з'явились на лобі іншого, коли генеральний прокурор здійнявся над ним, погрожуючий та безапеляційний. Він поклявся, що не отримував такої місії.

- Не заперечуйте, кажу я вам, - крикнув Джосія Спретт. Потім, розлючено, він заходив по кімнаті туди-сюди. - Скажіть їм, -  прошипів він нарешті з невимовною отрутою, - скажіть їм, що якщо Парклі стане канцлером, я вигоню уряд. Їй богу, вони не перебуватимуть і  місяця!

Поки очікували призначення, велика дама, яка зазнала жорстоких образ, намагалася сміливо виступити проти лева.

- Ви знаєте, що про вас говорять, пане прокурор? Вони цікавляться, хто ця кілька, яку нас просять проковтнути.

Сер Джосія подивився на неї.

- Скажіть своїм друзям, мадам, хай будуть вдячні, що кілька  - це не кит, бо навіть якщо б він ним був, то, богом присягаюсь, їм довелося б його проковтнути. Більше того, їм доведеться робити вигляд, що він їм сподобався!

Невдовзі після цього прем'єр-міністр написав дуже ввічливе письмове повідомлення своєму підлеглому, запропонувавши йому бажане місце. Джосія Спретт був піднятий до перства. Другий термін повноважень був нагороджений новою честю, і він став графом Спреттом з Бічкомба і віконтом Роллінтоном.

Але великий юрист заніс і у приватне життя той самий стиль, яким він залякував присяжних і посилав свідків непритомніти з місця для їх показань. Він ніколи не говорив, крім командування, і не давав наказу без ряду присяг. Коли він впадав у гнів, що траплялося декілька разів на день, його чули зверху до низу у будинку. Дружина, його слуги, тремтіли перед ним; його діти в його присутності говорили пошепки, і він отримував задоволення, принижуючи їх жорстоким глузуванням. Він зустрів рівного собі лише двічі. Вперше сталося у його клубі, коли він грав у віст. Це було його улюблене розслаблення, і його завжди можна було зустріти в гральній кімнаті близько шостої години, чекаючим роббера. Одного разу випадково четвертого не вдалося знайти, і сам канцлер пішов до курильної кімнати шукати гравця. У липні був сонячний день, і місце було безлюдним, за винятком молодого гвардійця, який затишно спав сидячи  в кріслі. Не вагаючись, лорд Спретт почав сильно трясти його, поки він не прокинувся, і запитав, чи знає він гру. Той відповів, що грає дуже погано і хотів би якомога  швидше відновити дрімоту; але лорд Спретт відмовився вислуховувати виправдання і потягнув його силою до гральної кімнати. Солдат говорив лише правду, коли називав себе поганим гравцем, а оскільки він був партнером канцлера, справи йшли не дуже гладко. Старший чоловік не робив зусиль, щоб приховувати свого роздратування, коли другий помилявся, і висловлював свою думку про інтелект підлеглого  більш з прямотою, аніж люб'язністю.

- О, хай вас чорти візьмуть,  заткніть пельку!  - вигукнув нарешті гвардієць. - Як ви очікуєте, що чоловік зіграє, якщо ви будете продовжувати виводити його із себе, як  скандальна жінка?

- Я не думаю, що ви знаєте, хто я такий, сер,- відповів канцлер,  насупивши брови.

- О так, я знаю! Ви лорд-канцлер, чи не так? Але при всьому цьому ви могли б слідкувати за своїми манерами. Ви зараз знаходитесь не у вашому брудному поліцейському суді.

Щодо решти цього кола гри, поважний юрист ніколи не відкривав рота.

Але наступного разу, коли він отримав поразку в дебатах, результати були більш серйозними. Лорд Спретт, все ще неспокійний після досягнення своїх амбіцій, був охоплений бажанням створити велику родину; і з цього приводу побажав своєму старшому синові, який прийняв титул віконта Роллінтона, одружитися з певною спадкоємицею важливих зв’язків. Леді була не проти, але Роллінтон вперто відмовлявся. Спочатку, білий від люті, лорд Спретт запитав, як він наважився перечити йому; і він обсипав свого сина тою багатою лайкою, в якій він був найкращим майстром в Англії. Але без ефекту. Канцлер був настільки здивований цим проявом духу, що раз у своєму житті він погодився сперечатися. Його син твердо стояв. Тоді старий знову спалахнув від люті.

- А хто ви в диявола такий? - закричав він. - Хіба я не підняв вас із