Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Так склалося, що «Сатурн» — попри попередні спроби видавців і перекладачів — перша моя книжка, яка потрапляє до рук українського читача. Не вийшло ні з «Бальзакіанами» (збіркою написаних методом Бальзака міні-романів про суспільні зміни в Польщі на зламі 1989 року), ні з «Лялею» (історія моєю улюбленої бабусі, яка починається в Києві, місті мого українсько-російського прадідуся Валер’яна Карнаухова і моєї польсько-невідомо-якої прабабусі Ірени Бєнєцької з родини Брокелів, які так довго крутили роман, зраджуючи своїх законних чоловіка та дружину, що народили Лялю з назви роману); не вдалося — через очевидний брак часу — з виданою нещодавно «Матінкою Макриною» (романом про фальшиву греко-католицьку мученицю, яка в середині XIX століття уславилася вигаданою історією про знущання, яких вона буцімто зазнала від росіян за відмову переходити в православ’я). Кожна з цих книжок є «міттельєвропейською», тобто їхня дія відбувається на цих дивних, заселених нами територіях пограниччя, що розташовані десь між Заходом і Сходом. Іноді їх називають «Центральною Європою», іноді «Східною Європою» (щоразу маючи на увазі щось інше, інший комплекс стереотипів), а іноді, врешті-решт, для примирення цих двох речей, «Центрально-Східною Європою», — що не має сенсу, але відсутність сенсу нікому не заважає запроваджувати такі поняття.

Однак «Сатурн» — цілковито з іншої опери. Тут немає жодної «міттельєвропейської» країни, австро-угорських бакенбардів чи еклектичних кам’яниць, однакових у Відні, Кракові, Львові та Києві. Є Іспанія, славетний художник, його невідомий син і онук, а ще — задушлива атмосфера одного будинку під Мадридом. Та й по всьому. Навіщо комусь така книжка в Польщі — і навіщо в Україні? Особливо тепер, коли на сході триває справжня війна і насправді є про що писати й читати? А тут якісь старожитності двохсотрічної давності з другого кінця континенту, до того ж, про художника.

Отже, Сатурн — це не лише книжка про генія-живописця, про те, як складно жити поруч з великим творцем, а чи про те, як нас захоплює мистецтво. Це також — а може, й передусім — історія патріархальної родини, в якій задушлива атмосфера і батьки завдають кривди синам, а сини — батькам. Коли польські читачі запитували мене, чи писав я цей роман, маючи напохваті якусь конкретну польську родину, я завжди відповідав, що в Польщі кожен із нас має таку родину напохваті. Якщо не власних батьків, то дядька з тіткою чи бодай сусідів. Це поширена модель, а донедавна домінуюча — і, боюся, в Україні в цьому плані ситуація схожа. А те, що починається на мікрорівні в родинах — увесь цей вузол люті, відчаю, взаємного обману, мачізму, ієрархії, — відтак дається взнаки на макрорівні, породжуючи проблеми значно більшого калібру і значно трагічніші за наслідками, ніж нещастя однієї родини.

Яцек Денель

Проти загального блага (Contra el bien general). Фрагмент. Серія «Жахи війни» (Los Desastres de la Guerra).

Моїй Мамі, художниці

Коли сучасність не дарує втіхи і коли прийдешні місяці не приносять нічого, крім повторення, тоді монотонно обманюєш себе нападами на минуле. З того, чого не можна нікому розповісти про своє життя, виймаєш скалки та пух, аби помістити їх у родинному гнізді римської патриціанки або в обійстях древніх євреїв.

Скажи мені, хто вигадав батька, і покажи гілку, на якій його повісили.

Я прийшов у світ на вулиці Розчарування. Лише коли мені виповнилося вісім чи десять років, я почув, сховавшись у комірчині, як наша кухарка розповідала шліфувальникові ножів, звідки взялася ця назва: колись давно четверо вродливих majo[1] переслідували гарну дівчину, біжучи нашою вулицею, отут, якраз попід вікнами нашого будинку, якого тоді ще навіть не було, вздовж вітрин крамнички з парфумами та золотими дармовисами, якої тоді ще не відкрили і в якій ще не порядкував старий дон Феліціано, бо навіть його ще тоді не було на світі; а бігла та дівчина… ой, бігла… а переслідували її ті majo, ой, переслідували… поки не впіймали; а були вони такі пристрасні, що роздерли на ній усі шати, зірвали мантилью і шаль, якою вона затуляла обличчя — і стали як укопані. Бо під атласом та адамашком відкрилося смердюче тіло, обліплений сухою шкірою труп’ячий череп, що вишкірив жовті зуби. Вони розбіглися навсібіч, тіло в одномить обернулось у пил, разом із усіма стрічками та шлярками, а вулицю відтоді назвали вулицею Розчарування. Так розповідала кухарка, взявшись — я бачив це крізь дірку від ключа у дверях комірчини — руки в боки, присадкувата, рум’яна, освітлена снопами іскор, а шліфувальник, який цієї історії не знав, бо походив звідкись із-під Мадрида, прикладав до гострильного каменя чергові ножі та ножиці, притакуючи та мугикаючи між одним скреготом заліза і другим. Але батько — я в цьому якнайщиріше переконаний, якщо він саме цього й не говорив, якщо саме цього не