Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

     На обличчі дворецького окреслилась ледь помітна  тінь посмішки, коли він мовчки передував лорду Спретту до вітальні. Бо нізащо у світі він не пропустив би звичні церемонії ввічливого суспільства.

- Лорд Спретт, - він возвістив.

Гість пройшов вперед і побачив свою сестру Софію, брата Теодора, племінника та племінницю. Леді Софія, красива і впевнена в собі жінка п’ятдесяти п’яти років, старша з родини, відклала свою книжку і піднялася, щоб поцілувати його. Канонік Спретт протягнув два пальці.

- Блага небесні, ви запросили мене на сімейну вечірку!

- Більш того,  я наважуюся думати, не може бути нічого чарівнішого, нічого прекраснішого і нічого більш розважального, - весело відповів канонік.

- Теодор плекає домашнє життя, - відказав пер, дивлячись на свого молодшого брата. - Я вважаю, що він хоче, щоб його зробили єпископом.

- Ви нічого не сприймаєте серйозно, Томасе. Це недолік,  який я не можу не рекомендувати вам виправити в собі.

- Киньте це, Теодоре, - незворушно відповів другий.

Теодор Спретт, вікарій Сейнт Грегорі у Південному Кенсінгтоні, і канонік Теркенбері, був молодшим сином першого графа Спретта, лорда-канцлера Англії. Він був гарним чоловіком, високим і прямим; і його присутність була панівною. Його приємна зовнішність була для нього протягом життя джерелом незмінного задоволення. Він зберіг стрункість, жваву поставу молодості; і хоч він був трохи молодший за свого брата його світле волосся перетворилося тепер на сиве, але залишалося рясним і кучерявим. Його прекрасні блакитні очі дивились на світ із щасливою впевненістю у собі, а рухливий, гарної форми рот був завжди готовий перетворитися на посмішку. Щирості його сміху вистачало, щоби зробити всіх і кожного своїми друзями. Приємно було зустріти людину, яка була такою чистою і свіжою, завжди такою чудово одягненою і чия зовнішність була такою привабливою. Але він ніде не був настільки значним, як на амвоні; бо він носив свою сутану та стихар, свій червоний каптур із обнадійливою енергією, яка переконувала вас, що тут провідник, якому не соромляться довіряти. Він мав певний   ораторський дар. Його голос був резонансним і добре модульованим. Принадність його активної особистості була такою, що, хоча в тих плавних періодах, і в тому багатстві метафор, серед цих дзвінких, вражаючих прикметників, суть його лекції часто обминала вас, ви відчували себе, незважаючи на це, збудженими і задоволеними. Якщо його проповіді сприяли його особистій честі, а не честі Бога, то страждав від цього не канонік Спретт.

Коли він залишився удівцем з двома маленькими дітьми, до нього прийшла жити його сестра Софія, яка залишилася незаміжньою. З часом Лайонел, його син, виріс, увійшов до Церкви і став її кюратом. Його дочці Вінні був двадцять один рік, і в її тендітному, ніжному вигляді вона була вродлива, як пастушка дрезденського фарфору. Вона мала всю принадність невинності, і такі знання про світ, які їй могли дати три сезони в Лондоні, і щоденний приклад її батька.

- До речі, Лайонеле, я гадаю, ви вчора взяли те весілля о 2.30?

- Так, - відповів кюрат.

Але стислість його відповіді була майже шкідливою на відміну від квітчастої промови батька; здавалося, ледве пристойно вести перемовини односкладами з вікарієм Сейнт Грегорі. Його найлегші спостереження були забарвлені таким багатим баритоном, що вони набували сили та значення, яке інші люди, менш щасливо обдаровані, мають лише у розгляді серйозних справ.

- Я часто думаю, чи варто витрачати час на те, щоб одружувати досить бідних людей, - запропонував лорд Спретт. - Чому б вам не відправити їх у Іст-Енд?

 - Наш обов'язок, мій дорогий Томасе, ми повинні виконувати свій обов'язок, - відповів канонік Спретт.

Понсонбі, увійшовши в кімнату, щоб повідомити, що обід готовий, значуще подивився на леді Софію, не мовлячи, і мовчки відступив.

- Я бачу, що єпископ Барчестера небезпечно хворий, - сказав Лайонел, коли вони вже сиділи.

Лайонел був такий же високий і вродливий, як і його батько, але йому бракувало енергії та сили характеру. Він був одягнений якнайменше схожим на духівника.

- Мені сказали, що він помирає, - серйозно відповів канонік. - Він уже давно хворіє, і ​​я не можу не думати, що коли настане кінець, це буде щасливе звільнення.

- Я одного разу зустріла його і вважала його дуже блискучим чоловіком, - зауважила леді Софія.

 - Ендовер? - з подивом вигукнув канонік, відкинувшись у кріслі. - Дорога моя Софіє! Я знаю, що він мав певну репутацію вчителя, але я ніколи не мав великої думки відносно цього.

Леді Софія на всі відповіді стиснула губи. Вона обмінялася поглядом з лордом Спреттом.

 - Звичайно, я остання людина, яка щось може сказати проти людини, яка стоїть на порозі вічності, - додав канонік. - Але між нами, якщо треба говорити правду, - він був не чим іншим, як тремтячим старим ідіотом. І людиною без роду.

На думку Теодора Спретта, крім цього нічого не можна було сказати більш зневажливого.

- Цікаво, хто його наслідує, - задумливо сказав Лайонел.

- Я справді не знаю, у кого є якісь великі претензії до уряду. - Він зустрів смішну посмішку свого брата і, швидко вловивши її зміст, відповів без вагань. - Чесно кажучи, Томасе, я  анітрохи не здивуюся, якщо лорд Стоунхендж запропонує мені єпископство.

- В гетрах ви б виглядали більшим паном, - зауважив інший. -Хіба не так, Софія?

Леді Софія запитально подивилася на каноніка.

- Дорогий мій Томмі, я сорок років не бачила його ніг.

- Я думаю, що навряд чи це питання, над яким вам слід проявляти свій гумор, мій дорогий, - парирував канонік, блиснувши оком.

- Добре, я сподіваюся, ви не приймете жодного єпископства, доки не переконаєтесь, що поля для гри у гольф не підлягають докору,