Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Євгенія Кононенко

Слово свого роду

Розкажи... Напиши...

Париж, грудень 1993 року

Так звана художня література як спосіб самовираження і заробітку того, хто її творить, а також як спосіб розважити тих, хто її читає, сформувалася зовсім недавно. Лише у другій половині XVIII сторіччя, це загальновідомо. Але наративи як основа художньої прози існували давно. Задовго до книгодрукування і рукописних книг. Наративи, які сильніші за те, що було насправді. Напевне, із ними змагалися літописці, які не мали права піддаватися силі наративу. Бо автори, які вважали себе літописцями, мали записувати лише те, що було насправді. Або те, що, вважали, було насправді.

Старші люди переповідали дітям казки, почуті в дитинстві від інших старших людей. Та уже не мали обов’язку перед Історією, тож можна було щось змінити, щось додати. Якщо оповідач у якийсь спосіб відчував той позаісторичний і позачасовий наратив, то казка йому добре вдавалася. І ті діти, яким її розповідали, в належний час переповідатимуть іншим дітям вже вдосконалені казки. Якщо ж безіменний оповідач спотворив наратив, то такі зміни не закріпляться в подальших оповідях. Переказування казок у традиційній культурі — це той самий природний відбір: успішні зміни генних кодів закріплюються, збагачуючи оповідь, невдалі — будуть відкинуті й не збережуться для наступних поколінь. Не дадуть потомства.

Наше життя собі триває, і в ньому відбувається всяке. Казки розказують не лише дітям, а й одне одному. Люди принагідно розповідають в колі друзів про яскраві події свого життя. Мрія вродженого оповідача — не та розмова, коли співрозмовники перебивають, щоб оповісти свою історію, а той стан, коли слухають лише його. То є нібито визнанням і значущості події, про яку йдеться, і значущості оповідача. А для того, щоб справді тримати увагу слухачів, доводиться коригувати історію — не вживатимемо слово «брехати», яке вмить понижує акт оповіді. Адже те, що оповідається в колі друзів, подається як те, що несе пекучу істину. Але насправді нецікавими такі оповідки робить саме правда. А та корекція, до якої несвідомо вдається добрий оповідач, робить із достеменних подій міфологічні наративи, посилюючи їхню істинність.

Письменник не оповідає, а пише. Недарма етимологія слова «письменник» усіма мовами, які я можу вчитати, закорінена у слово «писати». Усіма слов’янськими мовами це — Писац, Писател, Писатель, Pisátelj, Pisac, Spisovatel, Pisarz, Pisorz як щось похідне від праслов’янського «псат». А усіма романськими мовами це écrivain, escrivan, escritor, scrittore, scriitor, що походить від латинського дієслова scribo, пишу — і воно зачепилося в українській своїм пониженим варіантом «шкрябаю». Та й у звучанні германських Schriftsteller, schrijver також відлунює шкрябання. А давньогрецькою писати — це γράφω, графо. Чому від піднесеної латини утворилось поважне scriba, «письменник», а від не менш піднесеної давньогрецької — лише зневажливе «графоман» — то вже таємниці світової етимології. А гебрайською письменник — סופר, сойфер, книжник.

Письменник — це той, хто не витрачає енергію на усні розповіді, а пише. Хоча пишуть не лише так звані письменники. На якомусь історичному етапі писали чи не всі, хто вмів писати. Від початку книгодрукування, тобто від XVI сторіччя, автори несли до друкарень свої щоденники, дорожні нотатки, листування. Їх друкували, бо інші люди те купували. І такі тексти як маленькі літописи фрагментів історії несли печатку достеменності: саме так все й було. Коли я думаю про авторів тих щоденників і нотаток, то мені здається, що, перебуваючи під дією щирого бажання розповісти про події, свідками яких вони були, і, описуючи свій досвід, автори потрапляли під дію великих наративів і вступали з ними в боротьбу. Тих самих наративів, які за тисячі років до того владарювали над авторами великих релігійних книг, які їм диктував Бог.

Порівняно недавно, в другій половині XVIII сторіччя, з’явилися тексти, які вже не маскувалися ні під релігійні одкровення, ні під історичну правду. А втім, може, й маскувалися. Але вже не претендували на пекучу правдивість релігійних текстів: може, було так, а може, й не так. Не вірите — спробуйте перевірити. Деякі з романів кінця XVIII сторіччя читають і досі. Якщо їхні автори мали доступ до оповідей, що зафіксовані на якихось великих скрижалях.

Але, якщо все вже є на великих скрижалях, то навіщо все інше, тим паче, навіщо художня проза? Мабуть, добра художня література — це втілення того, що десь є, але втілення мовою цієї землі, в її реаліях, в досвіді її людей. Великі наративи — надмовні й позачасові. І тому сила літератури — в узагальненні, а не в конкретиці. Коли себе або своїх знайомих упізнають ті, кого літератор особисто знати не міг. Такого не можна вигадати — то, певне, найбільший комплімент авторській історії, якої автор чи авторка не переживали особисто.

Писати, щоб відчути в собі значущість свідка — то не єдина мотивація писати. Протягом останнього сторіччя як чоловіки, так і жінки пишуть, щоб полегшити душу. І, якщо наважилися писати про те, що їх насправді бентежить, текст виходить добрий. Що більшою мірою автор задоволений стилістикою сповідального тексту, то ефективніше відбулося полегшення душі. І так само, в інтересах великої істини, варто бодай трохи відступити від того, що було насправді. Якщо сповідальний текст написано на доброму літературному рівні, то він матиме терапевтичний ефект не лише для самого автора. Його читання полегшуватиме душу тим, хто його читатиме, не маючи хисту написати про своє.

Ще більшої напруги сягає літературний текст, коли він твориться не як оповідь про індивідуальний досвід літератора, а коли автора мордує те, чого з ним або з нею ніколи не було і не могло бути. Коли якісь таємні сили обирають того або ту, хто запише новий варіант великого наративу. Коли в дивовижний спосіб автор або авторка починають розуміти тих, хто в прадавні часи записали Книгу Йова або Пісню Пісень.

Кінофільми, серіали, комп’ютерні ігри, комікси витісняють белетристику зі сфери дозвілля. Проте число тих, хто любить багато читати, хоча й зменшилось, але не зникає. Видавництва не закриваються, як закрилися фабрики плівкових фотоапаратів. А любителів почитати треба завжди дивувати новизною. Тож уже чи не сто років у різних формах оприлюднюються поради письменникам, як їм будувати такі наративи, які гарантуватимуть їм багато читачів.

Я визнаю, що такі поради бувають дуже слушні. Іноді літераторові справді важливо второпати, як організувати матеріал, щоб він був читабельний і тримав увагу читача. Але то поради, звернені до свідомості автора. Але ж як отримати доступ до великого наративу, куди творчого чоловіка веде Муза, а творчу жінку — Перелесник? Як прикликати провідників у творче потойбіччя? Тут порад нема. Якщо якийсь письменник