Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем
Всі твори автора ⟹ Сомерсет Вільям Моем
Канонік Спретт — важлива людина... насамперед у власному розумінні. Він син лорда-канцлера Англії, що само по собі має забезпечити йому посаду, на яку, він знає, має право. Він заслуговує бути наступним єпископом Шеффілда."Теодор Спретт ніколи не приховував від світу, що високо цінує себе. Він вважав сором'язливість ознакою поганих манер, і звик говорити, що той, хто робив вигляд, що не знає власної цінності, був відбитим дурнем". Теоретично він знає, що інші можуть не поділяти його хорошу думку про нього, але він вражений, побачивши серед них свою сім’ю.
ФАРТУХ ЄПИСКОПА
ВІЛЬЯМ САМЕРСІТ МОЕМ
ФАРТУХ ЄПИСКОПА.
ДОСЛІДЖЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ВЕЛИКОЇ РОДИНИ
W. S. MAUGHAM
THE BISHOP’S APRON
A STUDY IN THE ORIGINS OF A GREAT FAMILY
1906
ПЕРЕКЛАД І КОМЕНТАРІ
ОЛЕКСАНДРА ОМЕЛЬЧЕНКА
2021
Від перекладача.
Вільям Самерсіт Мом, все ж таки Мом, а не звичний Моем, в цьому романі використовував тільки займенник «you». «You» це завжди «ви». Для займенника «ти» в англійській мові є прекрасний займенник «thou». Займенник «ти» англійці використовують тільки у зверненні до Бога, як це прописано в дозволеній версії Біблії короля Джеймса. На «ти» звертається до Бога і головний герой цього роману, у всіх інших випадках він говорить «ви». Мені не зрозуміло за якими критеріями той чи інший перекладач визначає, коли «you» це «ви», а коли «ти». Знаючи, що британці, згідно жарту, звертаються на «ви» навіть до своїх собак, можемо зробити висновок, що переклад «you» як «ти» робиться тільки відповідно до свого особистого погляду на суспільство. Я не став переносити доморощену неввічливість на британський ґрунт і залишив все як є.
Суспільство сприймає людей дуже охоче в тій оцінці, в якій вони самі себе оцінюють. З модною пристрастю до висловлювання іноземною мовою воно називає скромність mauvaise honte; і безсоромні, як вважається, просто мають належну думку про свої заслуги. Але Понсонбі справді був показною особистістю. Його рухи були розміреними і безшумними; і він із вражаючою гідністю носив сумний одяг дворецького в домі у джентльмена. Це був великий чоловік, в’ялий і повнотілий, з пухкою, гладкою шкірою. Його обличчя, не порушене швидкою грою виразів, яку він міг би вважати непристойною, мало вигляд спокійної поваги; його очі з опухлими нижніми віками важко спиралися на навколишні предмети; і його щирий, покірливий голос справляв враження такої надзвичайної побожності, що ваш погляд, мимоволі, падав на його повні литки у пошуку єпископських гетр.
Він серйозно поглядав на стіл, призначений для обіду, в той час як лакей Алфред обходив його, кладучи хліб на кожну серветку.
- Томмі Мальок приїде сьогодні, пане Понсонбі? - запитав він.
- Його світлість очікується, - відповів дворецький з холодним поглядом.
Він підкреслив придиханням свого несхвалення нешанобливості, з якою його колега посилався на людину, яка була не лише братом його господаря, але й представником аристократії.
- Ось він! - сказав Алфред, не зніяковівши, дивлячись у вікно. - Він щойно під'їхав у кебі.
Лорд Спретт піднявся сходами і подзвонив. Хоча Понсонбі бачився з ним два-три рази на тиждень протягом десяти років, він не виявив жодних признаків взнавання.
- Чи очікують на мене сьогодні обідати, Понсонбі?
- Так, мій лорде.
Лорд Спретт був середнього віку, свіжого кольору обличчя, незважаючи на сиве волосся; і його манера була швидкою та легкою. Він ніс свої роки та зростаючий обхват, що супроводжував їх, з витонченою безтурботністю; і був схильний лестити собі, що при світлі позаду він все ще може виглядати на тридцять п'ять. У нього не було ні бажання, ні наміру постаріти. Але чоловік п’ятдесяти років, прагнучи максимально використати себе, повинен застосовувати багато ретельних налаштувань. Не для нього вільний, непристосований одяг, в якому стає вісімнадцяти літнім підлітком; його кравцю потрібно безліч навичок, щоби протидіяти розслабленню м'язів і мінімізувати надлишок avoirdupois. На його туалетному столику - численні горщички, баночки та пляшечки, і кожне з них - пристрій, щоб переконати себе, що нестерпні роки не настають. Він більше дбає про свої руки, ніж професійна красуня. Перш за все, викликає занепокоєння його волосся. Лорд Спретт в ході багатьох експериментів навчився точно вкладати його, щоб не було видно непристойного облисіння; але він ніколи не хапався за щітку і гребінець, не замислюючись, подібно Ахіллесу, меланхолійно крокуючого по полях смерті, що він набагато швидше стане прибиральником у п'ятнадцять, аніж пером королівства у п'ятдесят.
- Понсонбі, ви наполягаєте
