Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

- Так, сер.

Понсонбі, безшумно ступаючи, вийшов з кімнати. Пані Рейлінг дружелюбно повернулася до леді Софії.

- Ось що мені подобається в Лондоні, так це те, що скрізь за рогом завжди є трактир.

- Ма, звертайте увагу на те, що ви говорите.

Пані Рейлінг не подобалися ці часті перебивання, і вона вже збиралася щось гаряче відповісти, коли в розмову вступив лорд Спретт.

- Я повністю згоден з пані Рейлінг, я думаю, що це дуже зручно.

- О, невже? - агресивно запитала Луїза. - І можу я запитати, чи вивчали ви коли-небудь питання тверезості?

- Я - ні!

- І ви спадковий законодавець, - відповіла вона, з презирством оглядаючи його з ніг до голови. Вона втупилася на пера  поглядом любителя сперечатися. - Я просто хотіла би сказати вам кілька слів про Палату лордів. Я радикал і прихильниця самоврядування. Палата лордів повинна піти.

- Благослови вас господь, я розлучуся з нею без сліз.

- Тепер я хочу знати, яке ви маєте моральне право правити мною?

- Моя люба леді, якщо я і правлю вами, то абсолютно неумисно, - відповів лорд Спретт самим зневажливим тоном.

Панна Рейлінг нетерпляче скинула голову.

- Я не турбуюся про вас особисто. До вас як до особистості я абсолютно байдужа.

- Не говоріть так. Чому ви повинні безжально розчавлювати моє почуття власної гідності.

- Я хотіла б обговорити це питання з вами як з представником привілейованого класу, - відповіла панна Рейлінг, виблискуючи очима і рішуче встромляючи наконечник своєї парасольки в килим. - Отже, наскільки я бачу, ви абсолютно не обізнані про всі важливі соціальні питання сучасності.

- Абсолютно! - погодився він.

- Що ви знаєте про забезпечення житлом  робочого класу?

- Нічого.

- Що ви знаєте про середню освіту?

- Нічого.

- Що Ви знаєте про оподаткування орендної плати за землю?

- Нічого! - втретє відповів лорд Спретт. - І більше того, хай мене повісять, якщо я захочу.

Панна Рейлінг скочила на ноги, розмахуючи парасолькою, як ніби сама збиралася очолити атаку на будівлю парламенту.

- І все ж ви є членом Верхньої палати. Тільки тому, що ви лорд, у вас є влада видавати закони  мільйонам людей,  у котрих в десять разів більше знань, здібностей і освіти ніж у вас.

- Чудово! Чудово! - вигукнув канонік Спретт, надзвичайно бавлячись. - Ви втовкмачуйте це. Хороша пряма розмова - це якраз те, що йому потрібно!

- І як ви проводите свій час, я хотіла би знати. Чи вивчаєте ви питання часу? Чи намагаєтеся ви пристосувати себе до завдання, покладеного на вас анахронізмом минулого віку?

- Я хотів би, щоб ви поклали цю парасольку, - відповів лорд Спретт. - Вона мене дуже нервує.

Панна Рейлінг сердито кинула цей інструмент загрози на стілець.

- Я впевнена, що ви проводите свої дні у кожному виді деградуючих занять. На перегонах, в більярді, і в азартних іграх.

- Чудово! Чудово! – кричав канонік.

Тоді ж  повернувся Понсонбі, несучи на срібному підносі, пишно гравірованому гербом та геральдичними звірами Спреттів, пляшку напою.

- А, ось і джин!

Але пані Рейлінг мала  прихильність до синонімів та пристрасть до респектабельності. Спазм обуреної чуйності пройшов по її чесному обличчю.

- О, мій лорде, не називайте це джином. Це звучить так вульгарно. Коли мій бідний чоловік був живий, я казала йому: «Капітане, я не буду називати це джином у своєму домі». Я завжди називала свого чоловіка капітаном, хоча він був лише першим помічником. Я хотіла би, щоб ви могли його побачити. Якби хтось сказав мені: «Пані Рейлінг, поклади руку на прекрасного, красивого, здорового чоловіка», я  поклала б руку на Джеймса Семюеля Рейлінга. І чи повірите,  йому і тридцяти п’яти років не було, як його не стало.

- Дуже сумно! - сказав канонік.

- О, і він був страшним видовищем перед смертю. Ви мали б бачити його ноги.

- Ма!

- Залиште мене в спокої, Луї, - відповіла пані Рейлінг, трохи розгнівана. - Думаєте, я ніколи раніше не була у будинку джентльмена?  Завжди бурчите.

- Ні, ма.

- Не супереч, Луї. Я цього не потерплю.

Але канонік Спретт втрутився з м'якими словами.

- Чи не хочете ви ще трохи - білого атласу?

- Ні, дякую, мій лорде, я не думаю, що я змогла б витримати це, - сказала пані Рейлінг, швидко повертаючи самовладання. - Ви зробили першу дозу досить сильною, а ми мусимо повернутися додому, ви знаєте

- Я думаю, нам слід швидко йти, ма, - сказала її дочка. 

- Зрозуміло, що нам потрібно. У нас довгий шлях.

- Краще їдьмо на поїзді, ма.

- О, їдьмо в омнібусі, моя люба, - відповіла пані Рейлінг. - Мені подобається їздити в омнібусах, кондуктори такі гарні на вигляд і такі джентльмени. Що ж, днями я вступила у розмову з кондуктором, і ви повірите, він змусив мене випити з ним краплю пива наприкінці подорожі. О, він був приємний молодий чоловік!

- Ма!

- Ну, моя люба, таким він і був. І він нічим не гірший від того, що він є омнібусним кондуктором. Вони заробляють дуже непогані гроші, і він сказав мені, що він одружений, тому я не бачу в цьому шкоди.

 - Давайте, ма, а то ми ніколи не вийдемо, - сказала панна Рейлінг.

- Ну, до побачення, мій лорде. І дякую.

Канонік Спретт дуже тепло потиснув їм руки.

- Так мило з вашого боку, що ви пройшли весь цей шлях. Нам надзвичайно сподобався ваш візит.

Але коли двері зачинились за відвідувачами, надзвичайна тиша впала на всіх у кімнаті. Вінні мовчки дивилася перед собою,  мовчав і лорд Спретт