Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

- Ви тут маєте рацію, мій лорде. Що я кажу, це те, що я працьовита жінка.

- І ви хочете свою маленьку крапельку пива, я знаю,  знаю, - поспішно перебив канонік. - Днями я обговорював це питання з леді, яка надає мені честь, прибираючи мою церкву, і вона висловилася в тій же манері; але, наскільки я розумію, вона скоріш воліла б міцних напоїв.

- О, я ніколи не п'ю спиртне, - сказала пані Рейлінг, хитаючи головою.

- Що, ніколи?- вигукнув канонік з величезним задоволенням.

- Ну, майже ніколи, - відповіла вона, з посмішкою до вух.

- Прекрасно! Прекрасно!

- А тепер не смійтеся наді мною. Справа в тому, що я іноді додаю капельку і в свій чай.

- Боже мій, чому ви відразу цього не сказали? Вінні, ви дійсно повинні були мені сказати. Подзвоніть в дзвіночок.

- О, я не це  мала  на увазі, мій лорде, - сказала пані Рейлінг, яка злякалася, що висловила занадто рішучий натяк.

- Моя дорога леді! - вигукнув канонік, ніби щойно уникнув серйозного порушення гостинності. - Що  ви приймаєте? Ром?

- О, я не можу його виносити! - скрикнула пані Рейлінг, сплеснувши руками і скорчивши гримасу.

- Віскі?

- О, ні, мій лорде. Я б не доторкнулася до нього, навіть якби мені заплатили.

- Джин?

Вона широко посміхнулася і майже ласкавим голосом відповіла: «Звіть його білим атласом, мій лорде».

- Білий атлас?

- Зараз це смішно, але ром ніколи не домовлявся зі мною; а це корисна штука, ви знаєте.

- Не сумніваюся, - ввічливо відповів Теодор.

- Останній раз, коли я трохи капнула ... О, я була дивною.. А тепер, моя подруга, пані Купер, більше ні до чого не торкається.

- Ну що ви, що ви, це дуже дивно.

- Ви не знаєте пані Купер, чи не так? О, вона така мила жінка. І у неї такий милий  будиночок в Шепердс-Буші.

- Корисний для здоров'я район, я гадаю, - сказав канонік Спретт з чемним укліном.

- О, так, метро сильно змінило його. Ви повинні знати пані Купер. О, вона мила жінка і порядна леді. Ніхто не може сказати проти неї ні слова і мені все одно, хто це!

- Ма!- промовила Луїза.

- Ну, вони дійсно кажуть, що вона час від часу приймає занадто багато крапель, - відповіла добра леді, уточнюючи свою заяву. - Але я ніколи не бачила, щоб у неї було більше, ніж вона могла винести.

- Справді! - сказав канонік Спретт.

- О, я не схвалюю приймати більше, ніж ви можете вмістити. Мій девіз - сувора помірність. Але, як сказала мені пані Купер тільки днями: «Пані Рейлінг», - сказала вона, - «з усіма неприємностями, через які я пройшла, кажу вам, розмовляючи, як одна леді з іншою, я не знаю, щоб я робила без невеличкої капельки рому». І в неї було на рідкість багато неприємностей. Цього не можна заперечити.

- Бідна душа, бідна душа! - промовив канонік.

- О, на рідкість багато  неприємностей. Тепер, знаєте, забавно, як люди розходяться в думках. Пані Купер сказала мені: «Пані Рейлінг», - каже вона, - «даю вам чесне слово, я не можу доторкнутися до білого атласу. Він так діє на мене, що я не знаю, про що говорю». Тому я сказала їй: «Пані Купер»,- кажу я, - «ви абсолютно праві, що не торкаєтесь його». Хіба я не мала рацію, мій лорде?

- О, чудово! Думаю, ви дали їй найрозсудливішу з можливих порад.

 В цей момент Понсонбі увійшов до кімнати у відповідь на дзвінок. На його обличчі була така вражаюча урочистість, що ви відчували, що було б майже святотатством звертатися до нього легковажно. Канонік Спретт піднявся і ступив уперед, займаючи, за своєю звичкою у важливих випадках, наче центр сцени.

- Понсонбі, у нас є білий атлас у будинку?

- Я чула, що його ще називають сатином, - добродушно пробурмотіла пані Рейлінг.

 Схожі на риб'ячі, очі Понсонбі повільно подорожували від каноніка до кремезної леді, і він явно кліпнув очима, коли побачив хвацько надітий набакир її креповий капелюшок. Інакше його масивне обличчя не виражало емоцій.

- Білий атлас, сер? - повільно повторив він. - Я запитаю.

- Або сатин, - незворушно додав канонік Спретт.

Понсонбі відразу не вийшов з кімнати, а дивився на каноніка з спантеличеним виразом обличчя. Його господар спокійно посміхнувся.

- Можливо, Понсонбі не зовсім розуміє. Я маю на увазі, чи є в нас у будинку джин, Понсонбі?

Емоції жаху та здивування обережно пробивались від риси до риси м’ясистого, нерухомого обличчя Понсонбі.

- Джин, сер? Ні, сер.

- Хіба в залі для слуг немає?

- О ні, сер!  - відповів Понсонбі, шокованість якого переходила в деяку енергію виразу обличчя.

- Як необережно з мого боку! - вигукнув канонік з явною досадою. - Ви повинні була нагадати мені, що в будинку нема  джина, Софія. Ну що ж, Понсонбі,  сходи і купи  за шість пенсів в найближчому трактирі.

- О ні, не посилайте за ним, - сказала пані Рейлінг благальним тоном, - Я ніколи не зможу пробачити себе.

- Але я запевняю вас, що це зовсім не важко. І мені б дуже хотілося спробувати його.

- Що ж, тоді за три пенні цілком достатньо, - відповіла пані Рейлінг, нервово глянувши на дочку.

- Вам набагато краще без цього, ма, - сказала вона.

- Ну ж бо, ну ж бо, ви не повинні час від часу відмовляти своїй матері в невеликому задоволенні, - вигукнув господар.

- І це справжнє задоволення для мене, можу вам сказати, - запевнила його пані Рейлінг.

Канонік Спретт витягнув руку і драматичним жестом вказав на двері.