Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

- Ну що, Софіє, ви бачили повідомлення про мене в сьогоднішній ранковій газеті? - закричав він, заходячи до вітальні, щоб дочекатися приїзду Роксема.

- Я не встигла його прочитати.

- Я бажаю, щоб ви більше цікавилися мною!  - не без роздратування вигукнув канонік. - Надзвичайно, що коли в газетах є що-небудь, кожен бачить це, крім моєї власної родини.

- Будь ласка, скажіть, що там.

Він взяв  газету і з належним наголосом прочитав:

«Немає правди в чутках, що канонік Спретт, вікарій Сейнт Грегорі,  Південний Кенсінгтон, призначений на вакантну єпархію Барчестер».

 - Ви самі прислали повідомлення, Теодор?  - спитала леді Софія, піднявши брови. - Звичайно, я взнаю ваш пронизливий стиль.

- Моя дорога Софіє, - обурено вигукнув він.

Але він зустрів її спокійний погляд; а її суха посмішка розваги викликала на його власних губах усмішку зізнання. Він задумливо подивився на абзац.

- Мені здається, він дуже добре прочитується. Він короткий, загострений, можна сказати майже епіграматичний; і це, безумовно, запобіжить помилковому сприйняттю.

- Також це нагадає тим, хто при владі, що немає найкращого кандидата, ніж вікарій Сейнт Грегорі.

- Моя люба Софія, я, чесно кажучи, не думаю, що хтось би назвав мене марнославним чоловіком, але я не можу вважати себе непридатним для цієї посади. Я впевнений, що ви будете останньою, хто заперечуватиме, що моє походження надає мені певні претензії до моєї країни.

- На яке, я гадаю, ви подбали вказати лорду Стоунхенджу вчора ввечері?

- Навпаки, я лещу собі, я був досить тактовним, щоб обговорювати з ним найбайдужіші питання. Ми поговорили про виноград та завідувача складів армії та флоту. Я просто зауважив, як сумно було, що бідний Ендовер помер.

- Ха!

- Він погодився зі мною, що це було дуже сумно. Як для свого віку  я вважаю його приємним та розумним. А потім він розповів про загальні вибори. Я наважився пояснити, наскільки важливо, щоб єпископи були просякнуті консервативними принципами.

- І ви думаєте, що він проковтнув приманку?  - запитала леді Софія.

- Моя люба, я б хотів, щоб ви не висловлювались так жорстоко.

- Мені часто цікаво, чи ви дурите себе настільки ж, наскільки  дурите інших людей, - відповіла вона з задумливою посмішкою.

Канонік Спретт подивився на неї з подивом і з гідністю відповів.

- Присягаюсь, я не знаю, що ви маєте на увазі. Я завжди виконував свій обов’язок у тому життєвому стані, в якому  Провидінню   сподобалось розмістити мене. І якщо я можу сказати це без марнославства, я зробив це із задоволенням для себе і з користю для людства.

- Ах, так, ви один з тих людей, для яких шлях обов'язку завжди усипаний трояндами.

- Це завдяки моїй силі характеру, - сказав канонік м'яко.

- Вам ніколи не здавалось дивним, що коли відкрито два напрямки, завжди повинен бути правильним саме той,  що корисний для вашої особистої вигоди.

- Деякі чоловіки, Софія, народжуються для величі; деякі чоловіки досягають величі; інші мають велич покладену на них. Було б нескромно сказати, що з цих трьох особливо стосується мене самого.

Можливо, відповідь була не надто придатною до цього випадку, але це зауваження було улюбленим у каноніка Спретта; і він зробив це з такою переможною впевненістю, що це звучало як дуже нищівна відповідь.

- Ви пам’ятаєте нашу стару неньку, Теодоре? - запитала леді Софія, посміхаючись.

- Стару Енн Рамзей? - по-своєму щиро вигукнув канонік Спретт. - Безумовно пам'ятаю! Я ніколи не забуду її. Вона була  старою доброю душею.

Для нього було характерно, що через кілька років, коли ненька жила поза містом на пенсію, канонік відвідував її з граничною регулярністю. Він ніколи не дозволяв Різдву чи її дню народження пройти, не надіславши їй подарунок. Коли на неї напала смертельна хвороба, він здійснив довгу подорож, щоб побачити її, своєю життєрадісною, проникливою манерою робив усе можливе, щоб заспокоїти її, і потурбувався, щоб вона ні в чому не мала потребу,  зробивши її останні дні легкими та спокійними.

- Її прихильність - один з найчарівніших спогадів мого дитинства, - додав він.

- Я завжди думаю, що вона, мабуть, була чудовим суддею характеру, - пробурмотіла леді Софія рівним, байдужим тоном, який вона приймала, коли була найбільш саркастичною. - Я пам'ятаю, як часто вона говорила: «Пане Теодор, самовихваляння ще не  рекомендація».

- У вас, безумовно, найдивніші спогади, моя люба, - вигукнув канонік із презирливою посмішкою. - Тепер я згадую, як часто вона говорила: «Панночко Софія, ваш ніс хоче висякатись».

Це був дуже вдалий удар, і леді Софія, стримуючись, холодно відповіла: «Вона була неосвіченою жінкою, Теодоре».

- Це саме те, у що ваші  спогади примусили мене повірити, - відповів він із іронічним укліном.

- Хм-м!

Канонік, піднесений цим словесним тріумфом, з насмішкою дивився на неї, але до того, як леді Софія змогла знайти адекватну відповідь, лорд Спретт і Роксем з'явилися разом. Дещо роздратована своєю поразкою, вона зустріла їх з полегшенням.

Нещасному Роксему, відчуваючому себе ніяково та сповненому сумнівів, обід здавався нескінченним. Він прокляв винахідливість кухаря Теодора, який продовжував його тортури різноманітністю та кількістю блюд. Розглядаючи з тривогою випробування, що були перед ним, йому було абсолютно неможливо розумно долучитися до розмови і побоювався, що Вінні повинна вважати його дуже дурним. А канонік Спретт, тактовно усвідомивши його стан, був як гарний  оркестр; він говорив без пауз і продовжував з братом дуже жвавий обмін кепкуваннями. Рідко коли його сім'я мала привілей чути стільки гострих реплік  його дотепності. Пізніше, коли леді Софія та Вінні, залишивши чоловіків палити, зайшли до вітальні, нервозність Роксема стала чистою агонією. Ця