В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Один, а слідом і другий беруть під козирок і відповідають звичайною в Середній Азії формулою беззастережного підкорення:

— Хоп таксир![91]

Потім повертають і їдуть з нами. Отже, нам забезпечена охорона аж до резиденції губернатора.

Незабаром почали зустрічатися люди. Вони вражають нас приниженістю, що виявляється у кожному русі, і бідністю. Більшість їх одягнуті злиденно, ідуть босі і при зустрічі з. нами уступають дорогу, відходячи далеко вбік. Майже у всіх звисають під горлом потворними мішками зобні опухолі, навіть у дітей видно невеликі здуття завбільшки з великий горіх або середнього розміру яблуко. Це захворювання викликане відсутністю у місцевій воді і грунті йодистих солей.

Наш перехід уже триває десять годин. Скоро вечір. Коні ледве пересувають ноги. Один із солдатів, порадившись про щось із своїм товаришем, пришпорює коня, мчить вперед і незабаром повертається разом з літнім уйгуром.

— Тюря, — звертається до мене солдат, — бу аксакал — шанья кишлак Шайхли.[92]

Староста, привітно посміхаючись, здоровкається з усіма за руку.

— Хош-курдук, хош-курдук[93], — притискає він обидві руки до грудей. Потім, змішуючи уйгурські і киргизькі слова, каже щось Мадике, показуючи рукою в наш бік.

— Шанья сказав: дуже любить прийняти хороший гість, — пояснює Мадике. — Хоче для гість жирний баранчик різати. Тільки, — лукаво посміхається наш перекладач, — тепер баранчик дуже далеко на гора пасе. Різати не можна. Бреше, мабуть, — єхидно додає Мадике.

Староста заможний: у нього великий фруктовий сад, будинок з верандою, троє найманих робітників. Незважаючи на свої шістдесят п'ять років, у нього три жінки, з них наймолодшій п'ятнадцять років. На відміну від інших жінок, його жінки ходять з відкритими обличчями.

Після ситого частування пловом, чаєм і ароматною кашгарською динею, нам стелять на маті ватні одіяла. Вперше за довгий час ми засипаємо під покрівлею, в теплі, а наші коні жують соковитий клевер у теплих стійлах.

Ранком виїжджаємо в Аксу. З обох боків добре утрамбованого шляху стоять великі верби. Алея тягнеться на п'ятдесят кілометрів до самого Аксу.

Ось і місто. Вузькі пильні вулиці і низькі глинобитні будівлі, такі самі як і в будь-якому кишлаку. Проте Аксу — стародавнє місто, що знало кращі дні. Колись воно було сполучною ланкою торгівлі Центрального Китаю з Індією і Тібетом. Але тепер місто занепало. Свідком його колишньої величі залишилося тільки грандіозне місто мертвих — старе кладовище з пам'ятниками і мальовничими алеями, що займає значно більшу площу, ніж територія нового міста.

Ми їдемо в резиденцію губернатора; за нами тягнеться хвіст зацікавлених. Супроводжуючі нас солдати відчувають себе непевно і рекомендують нам спочатку з'явитися в управління Радсіньторгу[94], обіцяючи нас туди довести.

Така пропозиція окриляє нас. Я відчуваю, що тут ми дістанемо добру пораду і допомогу.

Як сніг у ясний день на голову, ми з'являємося в кабінеті уповноваженого Радсіньторгу Іванцова. Він дивиться на нас вкрай здивований.

— Звідки ви? Нічого не можу зрозуміти! Як потрапили в Аксу? Давайте на всякий випадок ознайомимося з вашими документами.

Уважно переглянувши наші папери, Іванцов трохи заспокоюється, але мені зрозуміло, яку купу неприємностей ми можемо йому завдати. Як офіціальна особа, Іванцов зобов'язаний негайно доставити нас властям.

— Звичайно, — каже він, — я цього не зроблю. Розумію, що у вас не було іншого виходу. Спробуємо домовитися з губернатором. А поки що умивайтесь, приводьте себе в порядок, пообідайте…

Ми тільки сіли за стіл, як почулося дзеленчання дзвіночків, і я побачив у вікно, що під'їхала карета, запряжена, тройкою коней. Карета зупинилася біля під'їзду, і в парадні двері зайшов високий гладкий чоловік з широкою чорною бородою, одягнутий у темно-коричньовий шовковий халат. Це дао-тай — губернатор, його вже повідомили про наш приїзд. Він заходить у кімнату, і Іванцов представляє нас як радянських інженерів, що працювали у північному Тянь-Шані.

Дао-тай володіє запасом російських слів, я — невеликим запасом уйгурських, і мені неважко пояснити, чому так несподівано ми стали його гістьми.

— Ми просимо, — кажу я, — гостинності на дуже короткий час, не більше трьох-чотирьох днів, поки ми дійдемо до перевалу Бедель.

Іванцов підтримує мене. Я намагаюся прочитати на обличчі губернатора нашу долю. Бачачи, що дао-тая зацікавив електричний ліхтарик, що приводиться в дію маленькою динамомашинкою, я подаю йому цю річ як подарунок.

— Для вашого молодшого сина цікава іграшка, — допомагає мені помічник Іванцова.

Вислухавши нас дуже уважно і подякувавши з наймилішою посмішкою за подарунок синові, губернатор питає про здоров'я «інженерів», що залишилися в Темір-Су, і висловлює комплімент у східному стилі:

— Пани російські інженери справжні батирі, якщо вони змогли зимою, у такий страшенний буран перейти через високі гори, де навіть теки не ходять.

Його тільки дивує, чому ми обрали такий жахливий шлях. Невже не можна було пройти через перевал Бедель, де прокладено добрий караванний шлях і через який навіть глибокої осені доставляються товари з Радянського Союзу?

Звичайно, він дуже радий нашому благополучному прибуттю в Аксу живими і неушкодженими, але, на жаль… сам не уповноважений дозволяти перехід через кордон. Він негайно напише в Урумчі[95]. Якщо відповідь запізниться, — тепер через бурани зв'язок ненадійний, — він не перешкодить нам перейти перевал Бедель до одержання листа-відповіді.