В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Наступного, 1936 року я знову був на Тянь-Шані. З групою альпіністів-прикордонників я знаходився біля: північних схилів Терскей-Алатау в урочищі Кок-Джайляу. Ми тренувалися перед виїздом в глиб центрального Тянь-Шаню.

Була вже осінь. Дванадцятого вересня до нас приїхав з Фрунзе капітан прикордонних військ. Він передав мені конверт.

— Візьміть, це вас стосується.

У конверті була радіограма Казахстанського прикордонного управління. У ній, крім підпису, було всього дев'ять слів:

«Є дані, що група Абалакових чи Погребецького зазнає біди».

З нами все благополучно. Значить, погано з групою Абалакових. Від капітана ми дізнаємося тільки, що група братів Абалакових вирушила до Хан-Тенгрі. Більше він нічого не знає.

Це була дуже сильна спортивна команда, до якої входили прославлені своїми сміливими сходженнями московські альпіністи Віталій і Євген Абалакови, Леонід Гутман, Михайло Дадіомов і відомий швейцарець Лоренц Саладін.

— Коли вийшла команда в гори? — цікавимося ми. — Коли вона повинна була повернутися?

— Не знаю, — відповідає капітан. — Мені нічого не відомо.

Ще раз пробігаю очима. радіограму. Вона надто лаконічна, щоб дати орієнтири для розшуків. Ніяких інших відомостей про команду, що зазнає біди, у нас немає. Але тривожний сигнал зобов'язує нас діяти. Радянські альпіністи не можуть залишати товаришів у біді.

Швидко споряджаємо рятувальну команду і, захопивши з собою сідла і похідну радіостанцію, виїжджаємо автомашиною за Каракол; у селище Бозщук, звідки починається в'ючна стежка на південь, у гори. Туди ж женуть наших верхових коней. Додаткові відомості, якщо вони надійдуть, будуть надіслані нам навздогін нарочним.

«Де може бути тепер група Абалакових?» обдумую я. Вона пішла до Хан-Тенгрі. Звідти альпіністи можуть повертатися одним з двох шляхів: або з верхів'їв Інильчека через перевал Тюз, або з пониззя Інильчека по ущелині Сариджасу і долині Оттук до Каракола. Щоб не розминутися з групою, треба йти обома шляхами. Через Оттук вирушає загін під командою офіцера-прикордонника Рижка, а я з рештою складу виходжу до перевалу Тюз.

Уже поночі піднімаємося на гребінь Тюз і зразу ж вдивляємося вниз, у долину Інильчека: чи немає десь там багаття? Немає, перед нами тільки безпросвітна нічна імла.

Але незабаром сходить місяць, і тьмяне світло його заливає долину. Раптом з протилежної високої вершини, — добре відомого нам піка Нансена, — зривається величезна лавина. З страшенним гуркотом проноситься вона по північному схилу, збиваючи там великі ялини і високо підкидаючи їх у повітрі.

Ми завмерли. Що коли альпіністи зупинилися під схилами піка Нансена, де була затишна лісова полянка. Швидше, швидше туди, вниз!

До світанку ми вже біля язика лавини, що впала. Об'їжджаємо її межі і зітхаємо з полегшенням: ознак перебування людини ніде немає. Скоро під'їжджає з своїм загоном і Рижко.

— Ніяких слідів команди Абалакових ні по Оттуку, ні по Сариджасу не виявлено, — доповідає він. — Інших людей також ніде не зустрічали.

Таким чином, залишається одне — піднятися на льодовик Інильчек і йти до Хан-Тенгрі. Повідомляємо про це радіограмою в прикордонну комендатуру:

«Команда Абалакових по шляху слідування рятувального загону не виявлена. Йдемо вище льодовиком Інильчек до південного схилу Хан-Тенгрі. Про наявність у вас додаткових відомостей радируйте N-ську заставу, зобов'язавши доставити радіограму до язика льодовика Інильчек, де залишаю двох чоловік».

Радист закінчує передачу, і ми вирушаємо далі.

Проїхавши вгору по долині не більше трьохсот метрів, ми бачимо попереду невелику кінну групу, яка повільно рухається вниз від язика льодовика.

Попереду їде невисока, кремезна людина у штормовому костюмі. Лівою рукою вона тримає повід коня з сідоком. Я придивляюсь і відчуваю, що по спині йде мороз. Страшне враження справляє цей сідок. Голова і руки його безживно звисають, ноги прив'язані до стремен; корпус неприродно нахилений вперед, обмотаний спальним мішком і обв'язаний вірьовкою, яку тримає один із коногонів. Сідок воскресив чимсь у моїй пам'яті образ майнрідівського вершника без голови. Позаду цієї трагічної постаті їде п'ять вершників. Так, це команда Абалакових.

Підганяємо коней і, переправившись вбрід через річище річки Інильчек, під'їжджаємо до групи. Першим у групі їде Євген Абалаков; за ним — прив'язана до сідла мертва людина — швейцарський альпініст Лоренц Саладін; позаду з забинтованими кистями рук і замотаними в ганчірки ногами — Віталій Абалаков, Михайло Дадіомов і Леонід Гутман, у якого голова й руки в закривавлених бинтах. В кінці сумної процесії йдуть коногони-киргизи.

Віталій Абалаков знімає теплі рукавиці, і я бачу чорні, як вугілля, омертвілі верхні фаланги пальців. У Дадіомова гангренозні плями повзли від пальців до кисті. Тільки Євген Абалаков залишився неушкодженим, і на обличчі цієї винятково витривалої людини ледве можна побачити сліди перенесених потрясінь. Обличчя всіх інших чорні, запухлі, змарнілі. Але ніхто з них ніколи не скаржився.

Ми не розпитуємо. Не час для розпитувань. Головне зрозуміло й так. Треба, якнайшвидше добиратися до місця, де потерпілим можна подати медичну допомогу. Ідемо без зупинок до гирла річки Ат-Джайляу, де чекає лікпом нашої експедиції Апраксій. Тут завчасно поставлені палатки і підготовлені гарячі марганцьові ванночки — єдиний медичний засіб, який у наших похідних умовах ми могли застосувати.

У прикордонну комендатуру негайно летить друга радіограма:

«Група Абалакових знайдена.