В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Просуваємось далі по льодовику і через кілька годин досягаємо розвилки. В західному схилі відкривається два рукави, дві широких льодовикових долини. Одна йде в північно-західному напрямку; друга, трохи більша, піднімається на північний захід.

Нам ясно, що льодовик Темір-Су, або Савабци, так само як і Інильчек, Каїнди, льодовики Семьонова і Мушкетова, є деревовидним льодовиком, тобто долинним розгалуженим льодовиком з великим числом приток, більшість яких в свою чергу мають притоки.

Основним джерелом живлення льодовика Савабци є його північно-західний і північно-східний рукави у верхів'ях, але, як і в кожному деревовидному льодовику, живлення головного стовбура йде і за рахунок його приток. Довжина льодовика, на нашу думку, перевищує тридцять кілометрів. Льодовик поступається, таким чином, тільки двом Тянь-Шанським льодовикам: Південному Інильчеку і Північному.

Хотілось би пройти вище, в головні рукави льодовика. Але строк закінчується. Затримуватись не можна.

Лазієв ще раз лаштує кіноапарат, спрямовуючи об'єктив на південний схід: треба зняти хребти, яких до нас не бачив ще жоден дослідник.

Температура різко падає. Швидко закінчуємо роботу. В сорокап'ятиградусний мороз залишаємо верхів'я негостинного льодовика і повертаємо назад.

Таким чином, залишається останній етап нашої подорожі — шлях по території Сіньцзяну. Якщо буде все благополучно, ми прийдемо у місто Аксу, де знаходиться резиденція губернатора, потім, з дозволу китайських властей, вирушимо через місто Учтурфан до перевалу Бедель.

Але чи все зійде благополучно? Цього ніхто з нас не знає. Адже ми повинні перейти кордон. Як зустрінуть нас гомінданівські власті?

Я дивлюся на серйозні обличчя товаришів і бачу, що це питання хвилює кожного.

Вибору однак у нас немає. Шляхи назад через Бозкир, Майбаш і Кой-кап уже непрохідні.

Я залишаю необхідні розпорядження в таборі і з двома джигітами — Мадике і Джамболотом — виїжджаю пізно вночі на південь, сподіваючись знайти потрібний напрям і потрапити в найближчий адміністративний центр Аксу. Треба було пройти непоміченим гомінданівською прикордонною вартою, щоб з'явитися до властей не під арештом. Арешт міг би викликати небажані ускладнення, а це було б ударом для решти експедиції, що залишилася в Темір-Су.

Але навряд чи на такій безлюдній, бездоріжній ділянці, якою ми маємо намір іти, зустрінеться прикордонна варта. Шлях тут не караванний, навіть одчайдушні контрабандисти не ходять зимою через Майбаш.

Спускаємося прямо на південь, розраховуючи на ранок перевалити через невисокий гребінь і вийти до річки Аксу, що становить продовження Сариджасу. Ця річка і буде нашим орієнтиром, — селища, які ми бачили з перевалу, розташовані вздовж ариків, що живляться водами Аксу.

Глуха ніч. Коні йдуть повільно, нагнувши голови і обережно вибираючи місця, куди ставити ноги. До світанку ми перебралися через невеликий хребет і вийшли у безводну долину. Тягнеться вона нескінченно довго. Сірі безживні сланці змінюються винесеними з гір відкладеннями щебеню і гальки. Потім починаються товщі лесу. Ми все йдемо і йдемо, і ніде — жодного кущика або жмутика трави. Тянь-Шань поступово відсувається на північ, і його снігові шапки піднімаються за ними все вище й вище, мов бажаючи показати нам ще раз красу і велич Небесних гір.

Уже багато годин ідемо ми по території Сіньцзяну, і я мимоволі збираю в пам'яті все, що знаю про цю далеку країну, замкнуту в самій глибині Центральної Азії» серед величезних пустинь і найвищих гірських хребтів.

Я пригадую, що Китай принаймні двічі завойовував Сіньцзян. Один раз за давніх-давен, у II столітті до нашої ери, і другий раз у сьомому столітті нашої ери.

Сіньцзян — найбільша, найвіддаленіша і в період гомінданівської диктатури найвідсталіша провінція Китаю.

На протязі двох тисяч шестисот кілометрів вона межує на північному заході з Казахською, Киргизькою і Таджицькою республіками Радянського Союзу, на південному заході — з Афганістаном і Індією, на півдні і сході — з Тібетом і двома іншими китайськими провінціями — Цинхай і Ганьсу.

Територія її становить мільйон сімсот тисяч квадратних кілометрів, тобто шосту частину такого гіганта, як Китай. На цих землях вільно розмістилося б одинадцять європейських держав: Німеччина, Франція, Англія, Австрія, Болгарія, Угорщина, Данія, Голландія, Швейцарія, Греція і Албанія. Але на величезній території Сіньцзяну живе тільки чотири мільйони чоловік, значно менше, ніж в одній Москві. Це пояснюється тим, що основну частину Сіньцзяну займають пустині і високі гори. Тільки чотирнадцять тисяч квадратних кілометрів усієї провінції займають оазиси. Тут є вода, тут і живуть люди. Серед них немало киргизів, казахів, дунганів, китайців, монголів, індусів, маньчжурів і багато інших. Але найбільше тут уйгурів. У південному Сіньцзяні вони становлять понад сімдесят п'ять процентів усього населення.

… Ми повільно рухаємося на змучених конях, весь час спускаючись на південь. Нарешті, в другій половині дня крізь повислу у повітрі завісу куряви показалися високі тополі першого на нашому шляху уйгурського селища Шайхли.

Після двох місяців мандрувань по безлюдній високогірній сніговій пустині нам якось чудно бачити жилі будівлі, широкі арики, довгі алеї зелених верб і тополь.

Попереду по шляху піднімається клуб пилу. Джигіти захвилювалися.

— Ой бой! — зляканим голосом каже Мадике. — Начальнику, дивися, чирики їдуть.

Я навів бінокль. Двоє озброєних вершників, одягнутих у стьобані сині куртки з білими петлицями на комірах, повільно їдуть нам назустріч, трохи підстьобуючи ситих коней. Це «чирики» — так уйгури і киргизи називають гомінданівських солдатів. Нас вони поки що не помічають.

Коли ми наблизилися настільки, що нас легко можна було розглядіти, я побачив, що обидва солдати буквально остовпіли від здивування і нерішуче зупиняють коней. Вирішивши цим скористатися, я підкликаю