В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Починаємо спускатись по південному схилу хребта. Тягнеться він безмірно довго… Ідемо серед уламків скель, крутих зсувів і осипів, покритих лесовим пилом. Орієнтуватися в цьому хаосі дуже важко. Добре, що чиясь рука поставила на поворотах ледве помітної стежки розпізнавальні знаки — купи каміння — і на них — роги тау-теке.

— Хто це проклав стежку і поставив знаки? — питає Іллюша Рижов у Кутана.

— Басмачі проклали. Другий людина тут не може ходити, — спокійно відповідає Кутан.

Розмова обривається. Спека, порох і втома не настроюють на бесіду. Нарешті, знизу долітає далекий гул ріки. Це Темір-Су. Чим нижче ми опускаємося, тим виразнішим і сильнішим він стає.

Пильний Толконбай, який їде спереду, зупиняє коня і, нагнувшись, уважно щось розглядає. Потім спішується і, ведучи коня за повід, піднімається вперед по схилу, раз у раз нагинаючись і розглядаючи якийсь слід. Кутан під'їжджає до нього і потім подає мені знак рукою.

— Два чоловік спускався зверху на це місце, — говорить Кутан. — Чого ходив нагору? Моя думає, нас ходив дивитись. Краще давай зараз підождемо, а стане темно, — тоді підемо.

Толконбай прислухається до розмови і схвально киває головою.

Щоб не стомлювати коней довгою стоянкою, їх розв'ючують. Змучені тварини тужно поглядають навколо. В цій пустелі їм також не доводиться розраховувати на корм.

Виставляємо сторожову охорону і, знемагаючи від спеки та спраги, чекаємо, коли настане вечір.

Нарешті темніє, повіває приємною прохолодою. Джигіти в'ючать караван, і ми продовжуємо спуск. Коні щохвилини насторожуються, чуючи близько чи то хижаків, чи провалля. Стежки вже давно не видно: рухаємось впритул один до одного, щоб не розгубитися. Розмови, куріння, чиркання сірників заборонено.

Гул річки різко посилюється і швидко перетворюється в Оглушливий рев. Ми в долині. В кромішній тьмі ніхто не рискує переходити річку вбрід. Ночуємо на правому березі Темір-Су.

Вранці роздивляємося. Ми стоїмо у величезній долині, що своїми розмірами не поступається Інильчеку, а може, й Сариджасу. Трохи вище від місця нашої зупинки в Темір-Су впадає зліва велика притока. Ось чому тут такий оглушливий шум! Він іде від обох бурхливих річок.

На терасах по берегах Темір-Су видно великі кам'яні брили. Їх залишили колись відступаючі льодовики.

На долині помітний і вплив пекучих пустинь, які мало не впритул примикають до південних передгір'їв Кокшаал-Тау. Схили гір тут сухі, тонкий шар грунту на них покритий дрібнісіньким щебенем зруйнованих порід. Рослинність пустельна, але й вона вже вигоріла.

В багатьох місцях кам'яні брили сточені вітрами і піском. У скелях багато заглибин. Це сильні вітри, ударяючи об скелі піском і щебенем, шліфують їх і свердлять глибокі ніші та отвори.

Так поєднується тут згубний вплив льодовиків і пустинь, який руйнує чудову країну Небесних гір.

Але нам поки що не до географії. Становище, в якому ми перебуваємо, вимагає серйозного обміркування і швидкого вирішення, що ж робити далі?

Через негоду, яка тривала загалом понад сорок діб, ми витратили на просування вдвоє більше часу, ніж запланували. Наші продукти вже кінчаються; сухарів залишилось на п'ять днів, а борошна — жалюгідні жменьки. Курці підбирають останню махорку, що застрягла в куточках кишень. У більшості учасників експедиції зносилося взуття. Є вже по-справжньому хворі, і тільки сила волі примушує їх іти далі. Коні зовсім вибилися з сил. Кілька коней загинуло, частину доводиться залишати, бо вони вже не тягнуть ніг. Сьогодні на світанку згодовані останні порції фуражу.

— Начальник, що будемо робити? — запитує Толконбай. — Сніг нас доганяє.

Негода, справді, переслідує нас. Вчора ми спускались по сухому південному схилу гір, а сьогодні він уже в снігу, і сніг спускається все нижче й нижче.

Треба виходити з цих лабіринтів гір. Ми багато побачили, дослідили, дізналися. Час покинути їх. Але куди йти? Повертатися тим самим шляхом назад? Ні, про це нічого й думати. Він для нас відрізаний. Там загинуть усі: і коні, і люди… Де ж вихід?..

Мимоволі дивимося далі на південь. А що коли…

— В Китай? — говорить Рижов, ніби вгадуючи мої думки.

Так, це єдине, що нам залишається, — пробиватися за кордон, в Сіньцзян, і йти по території цієї провінції Китаю на захід до перевалу Бедель. Через цей перевал іде добра дорога з Учтурфана — невеличкого містечка Сіньцзяну — в Радянський Союз, до Каракола. Тільки цим шляхом ми зможемо повернутися на Батьківщину.

Ми змушені йти на порушення державного кордону, але іншого виходу у нас немає. Вирішуємо в найближчі дні перейти кордон, з'явитись до місцевих властей і просити пропустити нас через територію Сіньцзяну.

А поки що необхідно швидше знайти хоча б наймізерніше пасовисько, трохи відпочити, помитися, набрати більш-менш людського вигляду, привести до ладу зібрані матеріали та майно експедиції.

В долині Темір-Су трави не видно, і ми прямуємо на південний схід, вгору по лівій притоці річки. Переходимо через бистру Темір-Су і пересікаємо навскіс її лівий берег.

Перед нами широка поляна, поросла високими тополями, вербами, що схилилися над прозорою водою річки. Очі дивляться веселіше. Адже це місце так не схоже на пройдені нами суворі і похмурі північні пасма Кокшаал-Тау.

На поляні видно широку, добре пробиту стежку, — очевидно, вона йде до найближчих уйгурських селищ або киргизьких зимівель. Але трава тут повністю вибита. Судячи з свіжих слідів, худобу відігнали звідси зовсім недавно.

Ми посуваємось до верхів'я річки. Всюди зустрічаються курні стежки, сліди недавнього перебування людей. Трапляються поганенькі будівлі з глини і каміння, могили, прикрашені рогами архарів і хвостами яків. Але людей ніде нема.

Після розгрому в 1934 році банд Джантая і Касима і повернення в цьому році в Радянський Союз великої групи реемігрантів, яких ми зустріли на Інильчеку, тут десь залишилась тільки одна банда басмача Куйона. Можливо, що його люди,