В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
Погода хмуриться. Сіре небо важко спускається, чіпляючись клаптями кошлатих хмар за схили хребтів. Вітер ганяє по долині опале жовте листя шелюги. Падають білі пушинки снігу, і схили ближніх гір окутуються білим покривалом.
Треба поспішати і, поки не закрило землю суцільною товщею снігу, знайти хоч яке-небудь пасовище.
Спускаємось по м'яких глинистих терасах, уже покритих снігом. Крізь снігову завісу бачимо контури приземкуватих будівель. Стоять великі глинобитні стіни — дували — з напівзруйнованими зубчастими краями та круглими вежами на кутках.
Це старий, давно покинутий пікет. Колись він контролював прохід, яким можна було проникнути сюди з. Росії.
Об'їжджаємо пікет, ще раз переконуємося, що він порожній, проходимо в двір, а потім — через дірку в стіні — у будинок. В казармі затхло, відчувається запах гнилих колод і пороху, який відразу ж здіймається під нашими ногами. По всій довжині казарми попід стінами настелені широкі глинобитні нари, так звані кани, або канжинги. Це пристосування можна зустрінути в кожному китайському чи уйгурському жилому помешканні на території Сіньцзяну. Всередині кана зроблено димохід від печі, і його поверхня довго зберігає в собі тепло після того, як витопили.
Толконбай пробує розпалити піч, але з усіх щілин валить густий рудий дим і чад. Загасивши вогонь, ми виходимо у двір, де стоять наші коні, і тут, під падаючим снігом, ставимо палатки.
Вранці нас будить Толконбай.
— Вставай, товаришу! Хороший трава зовсім близько.
За кілька кілометрів від пікету, на підступах до перевалу Ара, через який десятки років уже ніхто не ходив, зіркі очі Орусбая і Толконбая знайшли незайману худобою поляну. За їх словами, там невеличкий тополевий лісок, є сушняк для багаття і джерельна вода, а трави, правда, зараз уже сухої, вистачить днів на двадцять.
Я схоплююсь, готовий розцілувати обох стариків, і міцно їх обіймаю. Найважче і найважливіше завдання розв'язано. Наші коні врятовані. Тепер можна спокійно зітхнути. Звичайно, треба було б і відпочити, — але у верхів'ях Темір-Су лежить льодовик, якого ми ще не бачили. Колись німецький дослідник Мерцбахер побував тут, підійшовши до Темір-Су з боку Сіньцзяну. Він назвав льодовик Савабци. Дуже вже хочеться поглянути на цей льодовик! Хай коні пасуться, товариші відпочивають, а ми сходимо тим часом на Савабци.
Проте бажаючих виявилось немало — Лазієв, Барков, Рижов, Тюрін, Кутан, Калик, Джамболот, Мадике…
Тюрін готує все необхідне для виходу. Залишки продуктів суворо розподілені, і викроїти більше ніж на чотири дні для походу на льодовик ми не можемо. До того ж уже кінець жовтня, час зовсім не сприятливий для відвідування льодовиків, отже, затримуватись ми не будемо.
Беремо з собою тільки двох найміцніших коней, щоб нав'ючити палатки, кіноапарат і дрова, а все інше несемо самі.
І ось перед нами льодовик. Язик його обривається двадцятиметровою стіною забрудненого шаруватого льоду з невеликим приземкуватим гротом. Висота — всього 2740 метрів. Це дуже низький рівень — адже льодовик знаходиться далеко на півдні. З грота вибігає багато талої води, яка дає початок річці Темір-Су.
Виходимо на поверхню льодовика. Дме зустрічний вітер; з гребенів розноситься сніговий пил. Температура — мінус вісімнадцять градусів. Лазієв засмучений: перше враження таке, що льодовик одноманітний і весь у моренах.
— І чого тільки я пішов сюди, — каже він. — Камінь і камінь… Не зніматиму ж я його тільки тому, що він припудрений снігом.
Прямуємо до середини льодовика. На снігу раптом помічаємо поблискування зайчиків. Звідки вони? Я обертаюсь і… завмираю.
Перед нами виростає грот-гігант, якого ніхто з нас ніколи не бачив. Склепіння його підіймається не менш як на п'ятнадцять метрів. Прямовисні напівпрозорі стіни кидають таємниче зеленувате світло. Біля входу звисають щільно один біля одного крижані сталактити у вигляді важких завіс і тонкі, опушені памороззю крижані голки і кристали, спаяні морозом у прозоре мереживо.
— Ні, я, здається, недаремно пішов, — усміхається Лазієв і зразу ж починає встановлювати кіноапарат.
А ми тим часом заходимо всередину грота. Під ногами, як дзеркало, застигла крижана підлога, із стелі звисають важкі крижані сталактити.
— Скажи, будь ласка, — питає Мадике, — як це такий великий, красивий муздун ункур[89] сам робиться?
Лазієв закінчив кінозйомку грота, ми прямуємо на поверхню льодовика, пересікаємо майже трикілометрову його ширину і виходимо до просторої, дуже зручної для пересування улоговини вздовж правого схилу гір. Сонце пече. Сніг лежить тільки в тіньових місцях; на схилі росте трава, стелеться смолистий яловець, що дає в багатті сильний жар, і таш-черга — каменеломка, дрібний чагарник, який може горіти сирим.
Калик тут же розпалює багаття, сідає поруч зі мною навпочіпки, закурює козину ніжку і запитливо дивиться на мене.
— Начальнику, — говорить він зітхаючи, — скажи, що такий? Один сухар, чай їмо. Курсак[90] зовсім пропав. Давай твій слово — зараз козлушка сюди тягнемо.
Ми всі скучили за гарячою їжею. Діставши згоду, Калик і Джамболот беруть гвинтівки і йдуть на скелі.
Теків тут багато. Я дивлюсь в бінокль і бачу групу їх. Не підозріваючи про небезпеку, вони спокійно пощипують траву не більше як за двісті метрів від нас. Мисливці підкрадаються з підвітряної сторони, під прикриттям скель. Ось вони прилягли і ціляться. Лунають постріли. Теки підскакують, ніби їх щось підкинуло вгору, і мчать до гребеня. Тільки три з них лежать нерухомо на місці.
Барков, Тюрін і Мадике підіймаються до мисливців, а я і Рижов ліземо вище, щоб оглянути льодовик.
Звідси проти нас на півдні, в лівому схилі, добре
