В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

На неосяжних просторах нашої Батьківщини, вздовж її південних, східних і північно-східних окраїн — від Закарпаття на Україні до Анадирського хребта біля Берінгової протоки — на тисячі кілометрів простяглися масивні пасма гір.

Найвищі вони на середньоазіатських кордонах, де сиві вершини Паміру і Тянь-Шаню підносяться до семи тисяч метрів і зв'язуються з гігантськими височинами Центральної Азії — Гімалаями, Каракорумом, Куень-Лунем і Гіндукушем, що стоять на землях Індії та Китаю і, ніби міфічні атланти, підпирають собою небозвід.

Памір і Тянь-Шань — складні гірські системи з льодовиками-гігантами, з величезними сніговими хребтами, що тягнуться то паралельно один одному, то розгалужуються і сплітаються у вузли; з долинами, серед яких одні сягають вшир на кілька кілометрів, а інші такі вузькі, що, стоячи в них, торкаєшся руками обох схилів.

З року в рік радянські альпіністи штурмують гірські вершини.

Альпінізм називають «школою мужності». Справді, якими сильними, безстрашними, непохитними в своєму прагненні перемоги, якими вмілими мусять бути люди, що піднімаються по стрімких скелях, часто над безоднями, на вершини висотою шість-сім тисяч метрів над рівнем моря.

На величезній висоті, часто у важких метеорологічних умовах відбувається жорстока боротьба, іноді не на життя, а на смерть, між людиною і суворими гірськими громаддями.

Ця боротьба ведеться не тільки заради спортивної перемоги. Вона часто підпорядкована важливим державним завданням, таким, як захист Батьківщини на її гірських рубежах, розвідування корисних копалин та багатьом іншим.

Гори — це нерідко величезні «склади» рудних багатств та будівельних матеріалів.

Гірські ріки, що мчать вузькими ущелинами з піднебесних висот, — це невичерпні запаси дешевої електроенергії.

Ось чому гігантські масштаби соціалістичного будівництва в СРСР вимагають глибокої розвідки гірських надр і гідроенергетичних ресурсів.

Експедиції дослідників і розвідувальні геологічні партії щороку вирушають у найвіддаленіші місця Радянського Союзу і особливо в гірські райони. А вивчення і дослідження гір неможливе без альпіністів.

Попередня розвідка шляху, допомога в просуванні дослідницьких партій у високих горах, різноманітні роботи в тих місцях, куди без альпіністських навиків не піднятися, — все це практична допомога спортсменів-альпіністів дослідникам гір.

Більшу частину свого життя я присвятив альпіністському спорту, вивченню і дослідженню гірських районів нашої Батьківщини.

Пам'ятаю, як майже сорок років тому, подорожуючи по гірській Киргизії, я піднявся на високий скельний гребінь хребта Кунгей-Алатау[1]. Зупинився, щоб відпочити, оглянувся навколо і завмер. Передо мною була незабутня картина. Далеко на південному сході, за довгим пасмом гір, відкрилася велична панорама гірських хребтів і вершин, що злітали високо в небо. Це було царство снігових велетнів, більшість яких ще ніхто не відвідував. Мене тягнуло в цей таємничий лабіринт гір…

Минув деякий час. І от з 1925 року групи радянських альпіністів почали все далі й далі проникати в гірські нетрі Тянь-Шаню, перетинаючи своїми маршрутами все більші площі його малодосліджених і зовсім не досліджених територій.

У вивченні Тянь-Шаню активну участь брали і групи українських альпіністів, якими я в той час керував. Пізніше в наші загони почали вливатися наукові працівники різних спеціальностей, які віддали потім багато енергії вивченню Тянь-Шаню.

Ось про ці експедиції, про те, як, перемагаючи величезні труднощі, на кожному кроці борючись із суворою природою гір, вивчаючи найглухіші гірські закутки, ми дійшли до самого центра Тянь-Шаню.

Наприкінці липня 1926 року наша невеличка група альпіністів піднімалась у північному Тянь-Шані по ущелині річки Великий Кемин, що протікає між гірськими хребтами Кунгей-Алатау і Заілійським Алатау[2]. Ми йшли до підніжжя порфірового піка Койсу, на який збиралися зійти.

Надходив вечір. Сонце закотилося за гори, і тіш, відірвавшись від високого хребта, ніби на велетенських крилах летіли нам назустріч.

Незважаючи на втому, ми пішли швидше, поспішаючи до ялинового лісу. Там ще з минулого року я знав затишну зелену галявину, де серед великих валунів і старих ялин протікав чистий гірський струмок. Вирішена було розбити бівуак на цій галявині.

Але до галявини ми не дійшли. Стало вже зовсім темно, нічна імла спотворила обриси і надала фантастичного вигляду скелям, деревам. Треба було зупинитися на ночівлю в будь-якому придатному місці.

Раптом далеко вгорі, на схилі, блиснув, ніби закликаючи нас, вогник багаття.

Добралися ми туди вночі. Біля вогнища сиділо п'ятеро: двоє киргизів і троє росіян. Між ними я зразу впізнав Федора Лізіна, мого торішнього супутника. Це був відомий у північній Киргизії мисливець і любитель-краєзнавець, якому гідрометеорологічна служба Середньої Азії доручала вести спостереження за льодовиками.

— От несподівана зустріч! — зрадів Лізін.

Нам гостинно запропонували місце біля вогнища, розгорнули жар і почали частувати шашликом із м'яса тау-теке — тянь-шанського гірського козла.

Вечеря затягнулась запівніч. Повіяло холодом. Небо почало ясніти, виразніше виступили на ньому контури гір, і на білих шапках вершин з'явилися перші спалахи світанку.