В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Що це за долина?

— Каїнди-булак… Талди-булак… Май-булак… — відповідали вони.

Чи означало це, що долини раніше вже були так названі і назви їх були відомі Мадике або Джамболоту? Звичайно, ні. Вони, як і ми, потрапили сюди вперше і називали «Каїнди-булак» або «Талди-булак» залежно від того, береза (каїнди) чи верба (тал) росли в цих долинах.

Так на картах Тянь-Шаню і Паміру з'явилось багато річок з одними і тими ж назвами, що часто плутають подорожніх: Ак-Су — біла вода, Кара-су — чорна вода, Талди-Су — вода біля верби, Каїнди-Су — вода біля беріз…

Ми доходимо до ділянки, де ріка утворює глибокий водопад. Далі вниз ходу немає. Щоб вийти звідси на південь, доведеться ще раз перевалювати через південні відроги Кокшаал-Тау. На високій терасі розбиваємо табір. Кутан, Калик і Джамболот ідуть на полювання. Незабаром з невеликою групою виходжу і я — треба спробувати знайти вихід до Сариджасу по ущелині «Божевільні камені».

По дорозі зустрічаємо мисливців. Вони вже повертаються з трофеєм — несуть на палиці вбитого тека.

— Обережніше ходіть! — кричить нам Кутан. — Іль-бірсів дуже багато в долині.

Ідемо більш безпечним лівим берегом; на правому під безперервну канонаду весь час звалюється каміння.

Минає година, друга, третя… П'ять годин уже в дорозі. За нашими припущеннями, Сариджас повинен бути десь недалеко, але поки що не видно жодних ознак наближення до гирла Джанаджиру. Всюди ми бачимо сліди тау-теке, вовків, ведмедів і, як ні в одній гірській донині, безліч слідів барсів.

Хоч Кутан і лякав нас барсом, але цей хижак, такий страшний для тау-теке, ілик і архарів, дуже боязкий при Зустрічі з людиною. В цьому я не раз переконувався, спостерігаючи, як мисливці-киргизи брали його з капканів. У мене майже рік жив приручений барс, і я знаю, що цей великий кіт боїться людини і уникає зустрічі з нею.

Поступово ущелина стискається в дуже вузький каньйон. Його стіни підіймаються на величезну висоту, і світло ледь-ледь пробивається на дно, захаращене брилами, що зірвались із скель. Одні брили при падінні затримались і повисли, упираючись кінцями в протилежні схили, інші загородили потік. Вода ледве проривається через лабіринти ходів, кидаючись то вліво, то вправо, спадає на порогах водопадами і, ударяючись об кам'яні перешкоди, перехльостує їх. В окремих місцях коридор розширяється, і світла стає більше, але ніде відстань між стінками не перевищує семи-восьми метрів. Схили відшліфовані течією річки, і нема ніде упору ні для рук, ні для ніг.

Ми зупиняємось. Кожному ясно: ущелиною «Божевільні камені» до Сариджасу не пройти. Єдиний шлях — на південь, до Темір-Су[87].

Пологими схилами йдемо на хребет, що відокремлює нас від долини Темір-Су. В тому місці, де ми його перевалюємо, хребет являє собою м'який увал.

— Боз-кир, — говорять наші джигіти.

Так киргизи називають м'які, безсніжні гребені гір, на яких під ногами здіймається порох[88].

Але на північний схід хребет круто підноситься вгору. Там гострий сніговий гребінь — типовий гребінь альпійських гір.

Залишивши караван з джигітами на перевалі, ми підіймаємось до найвищої точки гребеня, щоб звідти оглянути панораму. Це останній на південь сніговий хребет, що відокремлює нас від групи невисоких, більш південних гір. А за ними лежать уже безкраї рівнини і пустині Таріму.

Отже, наша експедиція пересікла з півночі на південь усі широтні хребти Тянь-Шаню, починаючи від Кунгей-Алатау, де ми проїхали по шосе Боомської ущелини, і закінчуючи сніговими пасмами Кокшаал-Тау, де кожний крок коштував нам величезних зусиль.

Біля південних відрогів Тянь-Шаню на кордоні з Таврійськими рівнинами далеко не завжди прозоре повітря і стоїть ясна погода. Нерідко тут лютують пилові бурі, що здіймають вгору лесовий пил і дрібнісінький пісок пустинь. Після такої бурі у повітрі ще довго залишаються дрібні порошинки лесу. Навіть яскраве сонце Азії маячить крізь пилову імлу, як невелика, тьмяна жовта пляма.

Але нам пощастило. Повітря сьогодні на диво прозоре, і з гребеня відкривається грандіозне видовище. На південному заході хребти різко знижуються: найближчий до нас хребет, Кара-теке, розташований уже на території Китаю, ледве досягає висоти три тисячі метрів, а далі невисокі пасма Імгантау і Келпінтаг зовсім затухають, поринаючи відрогами в низини Тарімської западини.

За неширокою смугою оазисів, серед ариків і зелені, що живляться вологою з Тянь-Шаню, в бінокль видно уйгурські селища, а за ними починається велетенська піщана пустиня Такла-Макан, одна з найбільших пустинь світу. На схід і північний схід здіймаються, мов хвилі піни, снігові громади центрального і західних пасом китайського Тянь-Шаню. Далеко на південному заході в примарному серпанку стоять велетні Східного Паміру і серед них гігант Конгур — найвища точка Кашгарського хребта в китайському Памірі, висотою 7719 метрів над рівнем моря.

На заході видно правий берег Сариджасу — урочище Кара-Шалай, де Сариджас проривається через останнє пасмо Кокшаал-Тау. Все там страшенно зруйноване, порите в усіх напрямках глибокими вибоями і нагадує розмиті і розвіяні вітрами, порізані глибокими ярами і вибоями передгір'я багатьох хребтів Середньої Азії.

Де саме проривається ріка через останній з хребтів Кокшаал-Тау, нам не видно, — це місце закривається західними відрогами, на яких ми зараз перебуваємо. А далі, по шляху до найближчих уйгурських селищ, видно звивисте, мов змійка, річище Сариджасу, який тече до Таріму вже з іншою назвою — Аксу.

На південному заході за Сариджасом снігові пасма Кокшаал-Тау тягнуться до південно-східного кінця Ферганського хребта.

Можна було б годинами, не відриваючись, дивитися на цю чудову панораму. Але нас чекають голодні коні. Вперед, на розшуки пасовища. Снігу тут уже нема,